Читати книгу - "На запах м’яса"

Підкинув у грубку, дістав упакований подарунок: мостив-мостив його на столі — і так, і сяк… Врешті знову сховав за пазуху, сів на лаву навпроти тапчана, уважно зиркнув на дівчину й злякався. Тільки тиждень не бачилися, а вона щось… схудла ще більше, бліда така… Ніс загострився, щоки ввалилися. Не їсть же! І як їй те пояснити?!

Побачив під тапчаном прозорий целофановий пакет із ліками. Потягся було до нього, та Майка розплющила очі, побачила кульгавого, усміхнулася, простягнула до нього руки…

— Тиждень уже минув? — спитала, наче ніколи днів не рахувала.

Толя хотів був полізти за пазуху, та потягся до штанів.

— Щось я… скучив… — Скидав джинси, бурмотів знічено, бентежився: може, не треба? Лежить — під ковдрою її не видно.

— Я більше скучила… — прошепотіла Майка.

Горох зім’яв зопалу коробку з «чистою Францією» у куртці, кинув на підлогу. Вмостився поряд із Майкою на тапчані й не поклав важку долоню на маленькі груди, як зазвичай, — обійняв, притис до себе тендітне тіло, завмер на мить і раптом поцілував у вуста так гаряче й ніжно, що Майка застогнала, обхопила руками хлопцеву шию, увіп’ялася нігтями в Горохову спину.

— Щось мені теє… погано без тебе, — сказав Горох.

— А мені без тебе взагалі смерть, — прошепотіла Майка.

Гарний день стався. Кохалися до нестями, пили узвар, Толя наварив картоплі, змусив Майку їсти з квашеною капустою.

— Мань, ти вже на себе не схожа. Давай уже… Їж чи що…

— Як це — на себе не схожа? А на кого? — Майка давилася картоплею, дістала пігулку з пакета, проковтнула.

— На примару. Кидай уже цю хімію глушити. Молока тобі завтра принесу.

— Ага… Давай. Лиши його в глечику на ґанку. Щоби я вийшла зранку — а на порозі молоко…

— Та добре… — кивнув. — Бачив — город трохи розчистила.

— Санджив допоміг. Посаджу всього-всього… Толю! Я цілий тиждень на хуторі сама була.

— А де інші ділися?

— Роз’їхалися у справах. Страшно… У Санджива ночувала кілька днів.

— Чому? У нього не страшно?

— У нього чудовисько живе…

— Кіт отой? Хаус?

— Охороняв мене. А вчора Уляна приїхала. І Троянов. Уляна мені печива «Зоологічного» привезла…

— Я теж… Ну… — Кульгавий поліз до куртки, дістав коробку у блискучій сріблястій обгортці. — З Міжнародним жіночим днем, Манюню…

Майка нюхала різкі, вонючі парфуми, роздивлялася мило, дезодорант…

— Подобається? — спитав кульгавий.

Майка глянула хлопцеві в очі.

— Подобається, — прошепотіла тоскно. Схаменулася, притулилася до нього. — Ходімо город оглядати?

І що на нього дивитися? Толя чухав потилицю, оцінював розміри пахоти: без мотоплуга фіг обійдешся. Доведеться в Реп’яха просити.

Майка й тут із примхами — ішла зеленою холодною травою.

— Давай помідорів насадимо! Динь і персиків. Ромашок! І червоних квітів якихось…

— Нащо город псувати? Біля хати квіти сади. Сараї розібрала — місця досхочу. Розчистити, звісно, доведеться, але… — не встиг договорити. Перечепився через якусь залізяку, що вона із землі стирчала, завалився незграбно, схопився за ліву ногу.

— Толю, що? — Майка присіла біля хлопця. — Покажи! Де?

Задрала штанину й оніміла. Ніколи до цієї миті зблизька не бачила понівечену Толину ногу. Не роздивлялася — ну, кульгавий! Що з того? На відстані півметра скалічена Горохова нога виявилася страхітливою. Видно, колись давно гомілка була зламана, зрослася нерівно, неправильно, від чого на нозі в місці травми утворився бугор, шкіра рубцями вкрита, нога викривилася, стала коротшою.

— Не дивися. — Горох підвівся важко. Супився, намагався не виказувати болю.

— Толю… А що сталося? — спитала Майка.

— З персика впав, — усміхнувся Горох.

— Не ростуть тут персики, — насупилася Майка з підозрою. Згадала рідний Генічеськ…

— Я тоді в інших краях жив, — відказав кульгавий.

5

По яких тільки усюдах Толю Горохова не носило — іншим би на все життя вистачило.

Народився в Харкові, де мама в технікумі на бухгалтера вчилася, тато на тракторному заводі працював. Татові простіше — місцевий. З батьками у двушці жив, а мама — з Чернігівщини: доки не завагітніла, у гуртожитку ліжко мала, а як вилізла правда, отут і довелося швидко рішення приймати. Мама навчання покинула, розписалися без весілля, пару місяців у татових старих пожили, та тим невістка до душі не припала — й онуки їм зарано, і синові іншу долю бачили… Гризли-гризли — не витримали молоді, подалися в найману хату. Тато на тракторному заводі заяву на квартиру написав, та за чотири роки замість омріяного житла розвалився Радянський Союз, за ним слідом тракторний завод захворів, а там геть зле стало — ані роботи, ані грошей… Стріляють… Тато до пляшки прикладатися став. Мама його ледь умовила до своїх батьків податися. Там легше, казала.

Так у п’ять рочків Толя Горохов опинився в Прилуках, де жили бабця з дідом по материній лінії в трикімнатній квартирі в центрі міста. Молодим віддали найбільшу окрему кімнату, мама торгівлею зайнялася, усе клунки тягала, а тато, що в нього руки золоті — усі знають! — пив гірку і тракторний завод згадував. От, мовляв, якби тракторний відродився — я б не пив. А так… Сидів на кухні, залізяччя в ящику перебирав, малий Толя поряд крутився. Ще й шести не стало, як болт М10 під ключ татові миттєво подавав.

На літо дід із бабою забирали малого в Капулетці, де жила Толина прабабця. Ганяв луками й лісами, та більше любив у дворі колупатися — будку собаці змайстрував, а як підріс — таку гарну прабабці лаву біля колодязя зліпив, усе село дивувалося: будуть із малого люди…

Коли Толі чотирнадцять виповнилося, тата-п’яницю розбив інсульт: дев’ять місяців гуртом за ним ходили. Хіба що своєму серцю спокій: усе, що могли, зробили. Поховали тата, наче всіх старих за собою потяг: протягом трьох років спочатку прабабця померла, потім дід із бабою. Залишився Толя з матір’ю удвох у трикімнатній квартирі в центрі Прилук. Мама на базарі ятку відкрила, торгувала якоюсь дрібнотою, та в бізнесменши не вибилася — ледь копійку заробляла, хоч усе мріяла: колись салон краси відкриє. Чи магазинчик. Толя сусідам унітази й змішувачі ремонтував, плитку клав, поки не накидали, щоби заробіток іншим не перебивав. Довелося