Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

мені залишається до вибору дві можливості: повідкисати до сиріт на шкірі у ванні з хвойною пінкою, або радикальніше: напахтитись якою-небудь ваніллю, плигонути на нього і з хижим гарчанням поволікти в ліжко, заробивши собі таким чином на півгодини повноцінного розслабону, тільки що цей другий варіант, на жаль, при такій тупій утомі не канає, — такій, від якої нерви стоншуються на папірчик і хочеться плакати, і найрадніше я б зараз посиділа з тобою мовчечки, Адюська, — посиділа б, допила б це твоє к'янті, воно справді чудове, я підливаю собі ще, сама підливаю, а ти й не бачиш — так класно горить у келиху проти свічки, вогнем темного ґраната, — ти ж умієш мовчати, Адю, ти один із небагатьох, з ким мені це від початку виходило легко й природно, без жодного відчуття чужорідної присутности, може, я саме це в тобі й люблю найбільше — чоловік, із яким гарно мовчиться, хіба ж не чудо!.. — бо є речі, про які справді з чоловіками не поговориш, і ті речі осідають у нас, накопичуються й вапніють, як осад на стінках посудини або камінь на зубах, і потрошку сверблять, сверблять, а далі починають гнітити — невиразно, так що ми й самі того не вміємо назвати, не знаємо, що саме з нами негаразд, а потім одного дня помираємо, і ніхто вже не довідається, що нам дошкуляло перед смертю…)

Адюсь. Адю. Послухай мене.

Ні, я нічого не зрозуміла, вибач. Чесно? Я взагалі про інше думала. Не гнівайся. Знаєш, про що?..

Давай чін-чін — будьмо, і щоб усе було добре… Щоб усе пройшло добре, еге ж, — із угодою, і взагалі… Слухай.

Це мене твій сьогоднішній сон наштовхнув. Цей, що тобі вдень снився — що я в твоєї тети Гелі інтерв'ю беру, за столиком у Пасажі… Я тут, до речі, касетку одну тобі подивитися принесла зі своїм старим інтерв'ю — поглянеш потім, гаразд? У сумці, в передпокої. Звук можеш вимкнути, щоб не перебивало увагу, головне картинка, ти зрозумієш, про що я, коли сам побачиш… Адюсь, послухай мене, я серйозно. Тут щось не так — із цим фільмом, і з цими твоїми снами. Вони якось пов'язані між собою. І якось це все з нами обома пов'язано.

Тут якийсь інший сюжет за тим всім стоїть, окремий. Я впевнена, абсолютно. Копчиком відчуваю. Ніхто її не знав, тої Гелі Довган. Думаю, що й за життя також.

Як же це пояснити… Тільки не смійся, гаразд?.. Те все, що ми від твого тата записали, те, що він розказав, як запам'ятав від матері, від бабці Аполлінари, — це все безумовно потрібно, дуже, там є з чого вибрати, з тих трьох касет, що він наговорив: дитинство, гімназія, членство в Юнацтві, українська студентська громада в Цюриху, і потім вся родина в ГУЛАГу «за Гельцю», і татові власні спогади з караґандинського дитинства, як у поїзді місяць їхали, — все це важливо, знадобиться, і всі фотки сімейні теж дуже класні, я тільки думаю ще поїхати познімати трохи по лісах старих бункерів, де полишалися, але то вже коли остаточний текст буде готовий, я його наживо на тлі лісу говоритиму… Не, не бійся, в бункер не полізу, не завалить — ти вже чисто як моя мама, змилуйся, таж мені не п'ять років… Тільки все це не те, Адька, от у чому річ. Дуже все прекрасно, але не те. Не зовсім. Вона чогось іншого від мене хоче.

Хто, хто… Геля, хто ж іще. Олена Довганівна. Олена Амброзіївна Довган, Царство їй Небесне…

Сподіваюсь, ти не вважаєш, що мені потихеньку стріху зносить, ні? Дякую.

Ні, зрозумій мене, будь ласка, правильно, — я дуже вдячна твоєму татові, і тобі, що зі мною поїхав, — певно ж, що без тебе він би був говорив зовсім інакше, не розкувався б так, по-родинному, — але ж тато її взагалі раз у житті бачив, і то — як у колисці лежав, коли приходила востаннє серед ночі… Розумієш, Адька, — тільки, прошу тебе, не смійся, це насправді дуже серйозно, — вона ж практично весь час, що в підпіллі, була серед мужиків. Ото хіба за винятком тих курсів радисток у сорок четвертому, але ж то ще під німцями було, а звідтоді й до самої смерти, до сорок сьомого, всі три роки по лісах і криївках — без жодної жіночої душі поруч. Це, не кажучи вже за конспірацію їхню звірячу, коли навіть на ім'я одне одного не знали, не те що чимсь особистим ділитися… Те, що вона в той свій останній прихід ніби звірилися родині про якогось хлопа, з яким таємно обвінчалася, справи не міняє, Адю. Не міняє, повір мені. Яким би той хлоп не був.

Щось вона мала на душі — і не мала кому розказати. Щось таке, що тільки жінка може зрозуміти. А жінки коло неї якраз і не було.

Вгадав. Саме так. Я саме так і думаю.

Долий, будь ласка, угу… Дякую.

Думаю, що воно її мучить — оте, з чим загинула, нікому не розказавши. І вона хоче, щоб я їй допомогла з того визволитися.

Я їй потрібна. І ти також, Адю. От тому ми й разом.

Звичайно, звичайно, що не вся причина, чудово пам'ятаю — тебе з першого погляду вбили мої ноги в чорних стретчах, нокдаун у першому раунді, кікбоксинґ, ну да… Тільки я не жартую, Адріяне Амброзійовичу. Я серйозна, як повапнений гріб.

Так от, про гроби.

Я думаю, пора нам покопатися в тому, як саме вона загинула. За яких обставин. Бо ту липову відписку емґебешну, що у вас дома з п'ятдесят четвертого зберігається, у фільм втуляти просто срамотиння було б, це по-перше, а по-друге — ніхто ж цим досі так по-справжньому й не цікавився — після 1991-го, коли вже можна було, то не було кому, бабці Аполлінарії не було ж уже на світі… Та ну що ти, киць, перестань, чи ж я вам дорікаю — ясно, що завжди знаходяться якісь передніші клопоти, так воно завжди буває, коли не лишається прямої родини, — то тільки дітей іще обходить, як воно там насправді з їхніми батьками було, бо дітей це ще зачіпає напряму, по їх власному життю рикошетить, та й то — теж, як які діти… А тобі вона хто — подумаєш, сестра бабусі, в скількох сім'ях про таку рідню й не згадують, скажи ще спасибі покійній бабці Ліні, що донесла!.. Ну, це