Читати книгу - "Беру свої слова назад"

А то ж хитрий згорнеться клубочком на дні своєї стрілецької комірки, і поки інші супостата відбивають, він, пройдисвіт, голови через бруствера не висуне. Якщо окопи з'єднані траншеєю, то немає проблем. Командир відділення пройшов по траншеї, поговорив з кожним, кожному завдання поставив, кожного перевірив, кожного матом покрив. Траншеєю і лікар прибіжить, і боєць ящик патронів піднесе або термос з кашею. А як без траншей? Якщо траншеї немає, то командир відділення по полю змушений бігати або повзати. Багато не набігає. Вб'ють. І повзати довго не дозволять. А взводному як відділеннями управляти? А ротному — взводами?

Але й солдату не мед одному в такій комірці сидіти. Маршал Радянського Союзу К.К. Рокосовський у перші дні війни, коли був ще генерал-майором, поставив на собі експеримент. Заліз в одиночну стрілецьку клітинку, яка не була пов'язана траншеєю з іншими осередками, і трохи там посидів. Зізнається: моторошно було. Сидиш і не знаєш, праворуч і ліворуч від тебе є хто-небудь чи вже немає нікого. Можливо, сусіди давно вбиті. Або, не будь дурнями, розбіглися, а ти тут один фронт тримаєш...

Про те, що така «оборона» з одиночними та парними осередками без траншей не могла протриматися кілька годин, та й не задумувалася на такий тривалий період, можна судити за зовсім простою деталлю...

Російська армія застосовувала траншеї з часів оборони Севастополя в 1854 році і у всіх наступних війнах. Траншеї захищали солдата від куль і осколків. В траншеях на позиції відділення і взводу створювалося все необхідне для життя і роботи людей: перекриті щілини, ніші для продовольства і боєприпасів, укриття, бліндажі, командно-спостережні пункти. Крім усього іншого, польова фортифікація наказує на позиції кожного відділення мати тупикове відгалуження траншеї, яке офіційно називається «відхожий рівчак». Тепер уявімо собі будь-яку радянську дивізію на самому кордоні 22 червня 1941 року. Переважна кількість солдатів приймають перший бій. При цьому в людей виникають найприродніші потреби. Вони, до речі, іноді й без бою виникають. Як батьки-командири мислили перші битви? Якщо від Балтійського до Чорного моря не було ніде траншей, отже, не було і тупикових відгалужень. Де накажете відправляти природні потреби в оборонній війні? Вискакувати бійцю з одиночного або парного стрілецького осередку з цією метою або не вискакувати? Як перед війною Генеральний штаб задумував вирішувати цю проблему? І про що, вибачте, думав його геніальний начальник?

Півбіди, якщо б ці поодинокі осередки були зайняті стрільцями. Обійшлися б без відхожих рівчаків. Так немає ж. Дивізії розташовувалися в місцях постійної дислокації - у військових містечках. І що накажете робити, якщо завтра війна? Підняти дивізії по тривозі і гнати їх бігом на 20, 30, 50 кілометрів до своїх одиночних і парних стрілецьких осередків? Під мінометним обстрілом?

Якби дивізії далеко від кордону знаходилися. Хоча б за десять кілометрів. Або за двадцять. Але вони біля самих кордонів. Вони під вогнем з першого моменту війни. Можливості зайняти свої жалюгідні одиночні й парні осередки у них не було жодної.

Наші геніальні стратеги явно розраховували не на вогонь батарей, не на траншеї, не на ряди колючого дроту і не на мінні поля, а на масовий героїзм.

Після війни Жуков валив провину на нашого непохитного солдата: війська були нестійкі! Війська впадали в паніку!

Захисникам жуковської мудрості на пам'ять: необстріляні війська впадають у паніку тільки в чистому полі під раптовим ударом. Якщо війська знаходяться в траншеях, то з чисто психологічних причин вони не втікають, а стійко боронять свої позиції. Бо в траншеї людина відчуває себе в більшій безпеці, ніж на відкритому просторі. Повзе на тебе танк з гарматою, наведеною прямо в душу,- це сприймається з траншеї зовсім не так, як в чистому полі. Навіть гуркіт бою в траншеї сприймається інакше: і кулі не так страшно свистять, і осколки верещать дружелюбніше. Якщо раптовий удар застав необстріляного солдата в чистому полі, то для нього порятунок втечею - один з варіантів. Якщо ж раптовий удар застав його в завчасно викопаних польових укріпленнях, то для того, щоб втекти, солдату треба з безпечної траншеї вискочити на відкритий простір під вогонь, під снаряди, міни, бомби, осколки і кулі. Під танкові гусениці. Бігти для нього - гірший варіант, ніж сидіти в окопі. Якщо ж основна маса не рванула з позицій, то скоро хтось почне стріляти по противнику. За ним - й інші.

І коли Жуков викривав доблесні дивізії Червоної Армії і звинувачував їх у боягузтві і нестійкості, треба було запитати, а що зробив начальник Генерального штабу для того, щоб війська не впадали в паніку? Що він зробив для того, щоб гарантовано забезпечити стійкість військ у перших оборонних боях?

– 5 -

Був у районі Бреста ще й укріплений район. У стадії будівництва. Він мав першу позицію і другу. «Перша позиція будувалася по східному березі річки Західний Буг і відтворювала накреслення його русла. У червні 1941 року велося будівництво споруд тільки на першій позиції укріпрайону. В глибині цього району будівництво споруд ще не починалося. Смуга передпілля, внаслідок того, що споруди будувались по березі річки, не створювалася» (Л.М. Сандалов. Перші дні війни. С. 45). «Будівництво довготривалих споруд і роботи польового посилення укріплених районів на багатьох дільницях проводилися безпосередньо вздовж кордонів на очах у німецьких прикордонних застав. Бетоновані точки та дзоти першої позиції проглядалися з німецьких спостережних пунктів» (Там само. С. 12).

Далі можна цитату не продовжувати. І не треба буйної уяви, щоб уявити, що сталося рано вранці 22 червня 1941 року.

Противник знав, де саме будуються ДОТи, знав точне розташування кожного з них, знав сектори обстрілу кожної амбразури. Перед дотами не було смуги передпілля: ні колючого дроту, ні мінних полів. ДОТи на додачу до всього не були зайняті військами. Не треба бути геніальним стратегом, щоб зрозуміти: в разі раптового нападу противник на човнах переправиться через річку і захопить ДОТи до того, як радянські солдати прокинуться по тривозі і встигнуть до них добігти. Від казарм шлях неблизький. Іноді й до десятка кілометрів.