Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

— Я казав тобі, — промовив гобіт, роблячи над собою зусилля, щоб лишитися вірним своїм друзям і відтягнути розв’язку, — що про золото ми думали в останню чергу. Ми пройшли через гори та попід горами, водою та повітрям заради Помсти. Безперечно, о Сможе Незмірно Багатий, ти мусиш розуміти, що завдяки своєму піднесенню нажив собі лютих ворогів!

Тепер Смоґ уже й справді реготав — то був приголомшливий регіт, який притиснув Більбо до долівки, а тим часом ґноми в тунелі нагорі збилися докупи й уже думали, що для гобіта настав наглий і лихий кінець.

— Помста! — пирхнув дракон, і полиск його очей освітив залу від підлоги до склепіння, немов шарлатна блискавка. — Помста! Король під Горою мертвий — а де ж його кревні, котрі би наважилися мріяти про помсту? Ґіріон, Володар Долу, мертвий, а його людей я пожер, як вовк овець, — а де ж сини його синів, котрі би насмілилися наблизитися до мене? Я несу погибель скрізь, де забажаю, і ніхто не сміє стати супроти мене. Я подолав давніх воїнів, рівні котрим не знайти в нинішньому світі. Але тоді я ще був молодий і тендітний. А тепер я старий і могутній — могутній — могутній, Злодію в Сутіні! — зловтішався він. — Моя броня завтовшки як десять щитів, мої зуби — мечі, мої кігті — списи, змах мого хвоста — удар блискавки, мої крила — ураган, мій подих — смерть!

— Я завжди гадав, — перелякано пропищав Більбо, — що драконяче тіло знизу м’якше, особливо в ділянці — е-е — огруддя; але, поза сумнівом, той, у кого такі обладунки, подумав і про це.

Дракон одразу ж перестав вихвалятися.

— Твої відомості застарілі, — відрубав він. — І згори, і знизу я вкритий бронею з залізної луски і твердих самоцвітів. Жодне лезо не протне мене.

— Я міг би й сам про це здогадатися, — зітхнув Більбо. — Воістину: ніде не знайти рівного ясновельможному Смоґові Непроникненному. Яка це розкіш — мати камізельку з добірних діамантів!

— Так, це і справді вишукано й чудесно, — підтвердив Смоґ, до смішного влещений.

Він не знав, що ще під час попередніх відвідин Більбо уже кинув оком на його незвичайний нагрудник і що гобітові кортіло роздивитися його зблизька, на що в нього були особливі причини. Дракон перекотився на спину.

— Дивися! — наказав він. — Що ти скажеш на це?

— Приголомшливо! Довершено! Бездоганно! Запаморочливо! — вигукував Більбо вголос, а про себе думав: «Старий дурень! Чому тоді добряча латка у прорісі зліва на грудях гола, як равлик без мушлі?».

Після того як пан Торбин побачив цю проріху, його єдиною думкою було вшитися звідси.

— Що ж, я не смію довше затримувати увагу Вашої Величності, — промовив він, — і заважати такому необхідному для вас перепочинку. Поні так просто не ловляться — принаймні, гадаю, не з першої спроби. І зломщики — теж, — підпустив він шпильку наостанок, кинувшись навтьоки тунелем угору.

То була недоречна заувага, бо дракон вивергнув йому вслід страшенне полум’я — і, хоч як прудко тікав Більбо, йому не вдалося відбігти на безпечну відстань від почварної Смоґової голови, яка пхалась у двері в нього за спиною. На щастя, вся голова не змогла протиснутись, але з ніздрів навздогін гобітові вихопився пекучий вогонь із парою, так що Більбо був близький до загибелі й наосліп побрів далі, ледве пересуваючи ноги від сильного болю та страху. Спершу він навіть тішився своєю дотепною бесідою зі Смоґом, але вкінці, припустившись помилки, відразу спам’ятався.

«Ніколи не глузуй із живих драконів, Більбо, дурню ти такий!» — промовив він сам до себе, і згодом це стало його улюбленою приказкою і навіть увійшло у фольклор. «Ти ще не спекався цієї пригоди», — додав він, і це також була суща правда.

День хилився до вечора, коли він вибрався з тунелю і, перечепившись, упав на «порозі» непритомний. Ґноми привели його до тями і, як могли, заходилися гоїти його опіки, але минуло чимало часу, перш ніж волосся в нього на потилиці, як і хутро на п’ятах, повідростало знову: воно було обсмалене й попалене до самої шкіри. Тим часом друзі щосили намагалися підбадьорити гобіта і прагнули почути його розповідь, — особливо їм кортіло довідатися, чому дракон зчинив такий страшний шум і як Більбо врятувався.

Та гобіт був змучений і занепокоєний, тому їм ніяк не вдавалося будь-що витягти з нього. Озираючись назад, він шкодував про деякі речі, що їх він сказав драконові, й не горів бажанням їх повторювати. Поруч на камені сидів старий дрізд, схиливши голівку набік і прислухаючись до його слів. І ви тільки погляньте, в якому кепському настрої був Більбо: він підібрав камінець і пожбурив його у дрозда, який, утім, лишень підлетів і відразу ж повернувся на старе місце.

— Паскудний птах! — кинув Більбо сердито. — Не подобається він мені — здається, він нас підслуховує.

— Облиш його! — озвався Торін. — Дрозди добрі та приязні, а цей птах іще й дуже старий, можливо — він останній зі стародавньої породи дроздів, які жили в цих краях, відколи їх приручили мої батько та дід. Це чарівні птахи, а до того ж довгожителі, — ймовірно, цей дрізд — один із тих, котрі жили тут пару сотень чи й більше літ тому. Люди Долу навчилися розуміти їхню мову і посилати їх з вістками міста Озерного і деінде.

— Ну то в мене знайдуться сякі-такі новини для Озерного, якщо він цього хоче, — процідив Більбо, — втім, не думаю, що там залишиться хтось, кого цікавитиме пташина мова.

— Що ж трапилося? — закричали ґноми. — Ану кажи швидше!

І Більбо розповів їм усе, що запам’ятав, і зізнався, що його непокоїть думка, ніби дракон багато про що здогадався з його загадок, не кажучи вже про поні, яких він поїв, і про сліди їхніх привалів, які помітив. — Я певен: він знає, що ми прибули з Озерного Міста й отримали там допомогу, і в мене погане передчуття, що наступний наліт він здійснить у тому напрямку. Заради всього святого, як би я хотів, аби з мого язика ніколи не зривалися слова про вершника на діжці! Навіть сліпий кролик у цих краях відразу подумав би про озерних людей!

— Та годі вже, годі! Нічого не вдієш — наскільки мені відомо, розмовляючи з драконом, важко не потрапити на слизьке, — намагався втішити його Балін. — Якщо хочеш почути мою думку, ти вчинив дуже добре