Читати книгу - "Вокс"

Нижнього міста. Я назву його Великою дорогою Багнищем, — пояснював Вокс, жваво вимахуючи руками. — Ти тільки подумай, Бурштинотопе. Вони тільки раді будуть поновити наші зв’язки з Темнолісом. Нам придадуться їхні дослідження про дерева, ти знаєш: їм ціни не складеш. Бібліотекарі знають усе — від того, який жолудь проклюнеться влітку, а який ні, до того, як розподілити навантаження на залізнодеревну колоду…»

«Мені б страх не хотілося кидати тінь на ваші бездоганні креслення, — відказав Бурштинотоп. — Міст через Багнище — штука, безперечно, гарна і потрібна, але як ви пропонуєте подолати Присмерковий ліс?»

«Сорокухи! — вигукнув Вокс, і очі його запалали. — Ми домовимося з сорокухами! Вони нечулі до дії Присмеркового лісу. Їм до снаги буде прокласти через нього дорогу, яка сполучатиметься з нашим мостом. І тоді, Бурштинотопе, скарби Темнолісу будуть у наших руках».

«І в лапах сорокух», — похмуро додав Бурштинотоп.

«Ну, ти з ними домовишся, — Бурштинотопе, — відповів Вокс. — Хто, як не ти».

Вокс мав рацію. Якось Бурштинотоп мав до діла з твердою на вдачу, золотоокою старою птахою — Матінкою Волоперою, курниковою маткою чималої зграї мандрівних сорокух. Вона погоджувалася — звичайно, за чималу винагороду — на спорудження ділянки Дороги Багнищем, що мала пролягати через Присмерковий ліс. Якщо, своєю чергою, їй буде вільно збирати там мито.

Усе йшло як по маслу, пригадав Бурштинотоп. Із ділянкою, що перетинала Присмерковий ліс, упоралися за півроку, після чого стала можливою доправа свіжої деревини з Темнолісу, і бібліотекарі з нижньоміщанами нарешті змогли взятися за її довший шмат, що пролягав через Багнище. Загалом на спорудження всієї магістралі пішло три роки. Матінка Волопера запровадила свій митний збір — золотом і натурою, — Бурштинотоп, як завжди, накинув ще дещо для себе.

— О, щасливі дні, — приглушено, з-під носовика, зітхнув духоблуд. — Щасливі дні.

Коли було споруджено останній відтинок дороги, що сполучив східну її частину з західними передмістями Нижнього міста, Вокс побачив навіч, у що йому обійшлися сорокушачі послуги. Щойно по мостинах заторохтіли перші тарадайки, як їх заполонили орди сорокух, загарбавши всю Велику дорогу Багнищем.

А могло бути й гірше, зізнався собі Бурштинотоп. Так, сорокухи справді тримали у себе під п’ятою шлях до Темнолісу, та все ж йому з Воксом зосталося Нижнє місто, яке можна було обкласти податками. І вони сповна скористалися з цієї нагоди. Бурштинотоп нарешті по-справжньому забагатів: він стягував із купців та крамарів при в’їзді до Нижннього міста мито за деревину з Темнолісу, а коли ті вертали назад — за тонке полотно, інструменти, зброю — за все, що бралося в ремісників і вивозилося з міста. А що вони сплачували дорожнє мито ще й сорокухам, то від прибутку мало що лишалося. Тож не дивно, що купці та крамарі не переставали клясти свою лиху долю.

Бурштинотоп регулярно прослуховував їхні бурчання, погрози та прокльони. Настрої в місті були препаскудні. Говорили про бунт, про опір, про те, що Нижнє місто повстане і скине Вокса. А бібліотекарі, бий їх Небо, стояли на чолі натовпу, підбурювали до бунту і сіяли розбрат!

Бурштинотоп наморщив чоло. Що не кажи, а бібліотекарі були незамінні при будівництві Дороги Багнищем, але згодом почали надто гнути кирпу. Та якби тільки це: і далі вірячи в Кулькапову маячню про рівність нижньоміщан та вченого люду, ці неприторенні дурні стали вкрай небезпечні. Слід було покласти цьому край.

Бурштинотоп видивив за вікно, де на крихкій скелі, спертій на риштування Санктафракського лісу, височіла Вежа ночі.

То була вигідна оборудка. Він і нині цього певен. Бурштинотоп підслухав балачку на великій зустрічі, влаштованій у Капличному палаці — розкішній будівлі на річковому березі, де містилися всі бібліотекарські штаб-квартири. Окрім бібліотечного відділку в повному складі кватирували там і чільні купці Нижнього міста. Гріх було не скористати з такої нагоди, аби одним махом знищити до пня усе зрадливе кодло… Але для цього треба було мати орду немилосердних горлорізів.

Бурштинотоп одвернувся від вікна.

— Орбікс Ксаксіс, Сторожі Ночі, — пробуркотав він. Так, то була вигідна оборудка. Духоблуд пересвідчив у цьому Вокса.

— Свята скеля сідає, — пригадалися йому слова свого патрона на отій фатальній зустрічі між ним та його недругом Орбіксом Ксаксісом. «Але я потраплю її зупинити, не дам їй торкнутися землі. Сам подумай, Орбіксе, — переконував Вокс. — Чого ви найбільше боїтеся? Що свята скеля впаде на землю. А я пропоную рецепт, як цього уникнути». — «Як?» — запитав з-під металевої маски рипучий голос. «Треба збудувати величезне дерев’яне опертя, — Санктафракський ліс, — яке б утримувало святу скелю в її теперішній поставі. Ви ж знаєте, Орбіксе, це мені до снаги… Аби я тільки взявся». — «А якщо ви спорудите такий дивогляд, якої винагороди зажадаєте натомість?» — прогарчав Орбікс. «О, суща дрібничка для вас, — хихикнув Вокс, трясучи своїм потрійним підборіддям (уже тоді, оскільки міг пригадати Бурштинотоп, він дедалі гладшав). — Тільки й роботи вам буде, що перебити всю бібліотекарську братію та їхніх посіпак — купців. Ксаксісе, голубе, я просто певний, що ви за іграшку з цим упораєтеся».

Бурштинотоп пощулився. Ксаксіс таки впорався. На четверг у ніч після розмови його Сторожі оточили палац, де кватирували бібліотекарі, й зачалася велика масакра. Вулиці навколо палацу зачервонила пролита бібліотекарська кров, а все ж…

Оте «а все ж», здавалося, ніколи не зникне, гірко подумав Бурштинотоп.

А все ж, деякі бібліотекарі зуміли прорватися і зникли у водозбігах, де, мов ті рябощурі, переховуються й нині.

— Благослови їх Небо! — усміхнувся Бурштинотоп. Бо ще й тепер з них могла бути якась користь…

— Я зараз, коханий мій, — гукнула з палати напроти Вогнецвітка. — Казанок уже закипа.

Бурштинотоп кволо кашлянув. Трав’яний чай — ось що освіжить його спраглу горлянку! Духоблуд роззирнувся. Чи всі речі зібрано? Мандрівка заповідалася тривала… Начебто все на місці. А його лікарства Вогнецвітка згребе до своєї неосяжної торби за дві секунди. Люба, кохана Вогнецвітка. Ну звісно ж, вона має піти з ним. Бурштинотоп просто не може покинути її тут. Ні, в жадному разі! Натомість тих, кого він радо спекався б,