Читати книгу - "Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова"

36

Віолетта

Минуло два дні як я отримала кімнату в будинку Ліни Георгіївни.

Жінка дотримала свого слова, і Артур залишив мене у спокої. Я відіспалась, відпочила і приступила до роботи.

Плела спокійно мережива, медитуючи над нитками. Незнайомі люди привезли мої речі.

Але відчуття вини, що покинула маму саму мене не лишало. Довгі роки ми були всім одне для одного. Точніше вона для мене. Нехай строга, нехай надто набожна. Але вона була єдиною рідною людиною в моєму світі. І тепер я відчувала себе зрадницею, що залишила маму на одинці з проблемами.

Та на жаль спроба поговорити з нею не увінчалась успіхом. Варто було зателефонувати як  в трубці залунав потік проповідей про спасіння душі. Мама була глибоко занурена в болото своєї псевдо віри. Так сильно, що не бажала чути мої пояснення. Вона не вірила, що пастир і його сім’я могли спричинити мені шкоду.

Можливо колись її очі відкриються. Але ризикувати своїм життям задля цього я не хотіла.

Ліна Георгіївна приділяла мені багато уваги. З нею було не нудно. Це було і обговорення віянь моди, і фасонів, і просто розповіді з життя Артура чи його брата. Жінка жила якимось дивовижним, неосяжним раніше для мене життям. Це була ода любові до себе і ближнього. Повна гармонія між бажаннями і потребами. Вона і справді одягалась так, як диктував їй настрій і зручність. Їла тільки те, що справді хотіла – круасан з шоколадом чи полуниці, чи равіолі з лососем, чи навіть багет з сирами – але обов’язково саме так як потребував її настрій. В житті Ліни Журби не було чогось сумного, прісно чи банального.

Для мене було певним відкриттям, що можна обходитись чимось малим, при цьому не обмежуючи себе. Часті фрази «Я так відчуваю», «Я потребую саме цього зараз», «Мені це потрібно для гармонії» - дивували і водночас змушували брати приклад. Любов до себе – ось найцінніше, що може бути у кожної жінки. Прийняття себе, свого тіла, своїх потреб і навіть поганих звичок.

Я сама не зрозуміла, коли розповіла Ліні про те, як познайомилась з Журбою вперше. Вважаю, Артуровій матері було приємно це чути. Що її син захистив незнайому дівчину.

- Він гарний хлопчик. Просто надто самовпевнений, - пояснила вона мені. – Але не треба ніколи йти на поводу  у чоловіка. Бо жінка це шия, і саме вона вертить стосунками, щоб ці чоловіки не думали.

- Ви так легко про це кажете, - я сама не уявляла як можна вертіти таким владним чоловім як Артур. Він здається не залишає жінці жодного шансу керувати.

- Все приходить з досвідом, - погодилась панв Ліна. – Між вами з моїм сином постійно іскрить. Це важко не помітити. Він просто боїться зізнатися собі, що потребує тебе.

Я б хотіла, щоб сказане Ліною Георгіївною було правдою. Насправді чим більше я думала про Артура, тим гірше мені ставало. Мало б бути навпаки. Та я не могла виокремити його отруту з свого тіла і душі. Він все ще був там. Навіть відстоюючи свої кордони, навіть рятуючи себе від повного розчинення в цьому чоловікові я все одно прагнула бути поруч з ним.

Та чи можна якось це зробити – залишитись собою, і водночас отримати своє кохання? Я не знала. Так само я і не розуміла, що мені обрати.

Так минуло ще кілька днів.

«Нам треба поговорити, скалка», - раптом збентежило мене смс. Хто його направив довго думати не треба було. І одна частина мене дико злякалась цієї розмови. А інша… інша стрепенулась і стиснулась вся від радості. Бо тиждень ізоляції почав провокувати в моїй голові думки, що я абсолютно не потрібна Артуру.

Це була стадія відчаю. Я переживала її неодноразово. Пам’ятаю, як в перше я постила на своїй сторінці в соцмережі всяку дурню, в марній надії, що Журба зайде і прочитає всі мої думки. Про нерозділене кохання. Про те, що вірність найцінніша якість. Про божевільний вибір який змінює нас. Але я тоді не дочекалась навіть жодного лайка на будь який свій репост ванільних цитат. Дурепа.

Зараз у мене було в чомусь подібне відчуття.

І я малодушно не відповіла на його смс. Просто не знала, що написати.

Вечір несподівано зустрів мене самотою. Сімейство Журби покинуло будинок. Відверто кажучи на очі Артуровому батькові я намагалась не потрапляти. Чомусь почувалась перед ним дуже ніяково. Благо будинок дозволяв нам розминутись і не помітити одне одного.

Я завершила чергову частину роботи для нової колекції пані Ліни і забралась в ліжко. Глибока ніч і втома швидко занурювали мене у дрімоту. Та неясний шум за вікном змусив різко прокинутись.

Це просто вітер, переконувала я себе. Але наступної миті здається під розчиненим вікном щось захрустіло. Я різко присіла, роздумуючи чи варто кинутись зачиняти вікна? Наполегливо відганяла страшні думки – будинок Журби під охороною, і тут я  в безпеці.

Але поки я вагалась на місячному світлі що линуло крізь фіранки утворилась тінь. І чим більше вона росла, тим сильніше охоплював мене ступор. Мить і чорнильний силует опинився  в кімнаті. Очі засліпило світло ліхтарика. Я не бачила хто тут, в той час як незнайомець ринувся в мій бік.

- Я кричатиму, - попередила злодія,  нарешті підбадьорена звуками свого голосу я відмерла і спробувала прошмигнути до дверей. Тіло голками прошивало від переляку. І це мотивувало діяти.

- Кричи, - погодився знайомий голос, і мене перехопили не руки а сталеві лещата. – Я це люблю.

В мене в середині все обірвалось, коли я упізнала власника голосу і безжалісної хватки. А Назар додав:

- Будинок порожній, ніхто тобі не завадить зірвати горло, поки я трахатиму тебе, блудниця.