Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

— Знімай, матка, Гітлера і вішай Сталіна, завтра тут будуть совєцькі солдати…

Мама думала, що то провокують і була в повному замішанні. З того стану її вивів один із солдатів, який рвучко зняв Гітлера з крючка і недбало кинув до простінку. Другий — вже мені порадив — шукати більш захищеного місця, бо тут будуть тяжкі бої.

Як показав час — німецький солдат мав рацію.

Ці та інші епізоди останніх днів перебування окупантів в старій частині міста не є якимсь винятком. В кожній оселі, в кожній родині, з кожною людиною проходили свої епізоди, тільки єднала їх одна причина — війна….

Тільки що вийшли з хати двоє німецьких тотальників[90], як у двір зайшла наша сусідка, пані Гражина, і вже від фіртки почала мамі розказувати, яких їй послав Бог недолугих дітей. Петько і Фелько навідріз відмовились заколоти кабанця; у них, бачите, жалість до животини[91] і тому…, і через те. То чи не міг би їй допомогти ваш синок. Він же такий добрий, слухняний, так вміє все зробити…

З того всього маму зворушило слово «слухняний», а мене «вміє все зробити». Відступати було нікуди.

Витягнув прихованого за припічком тесака[92], кивнув Лесеві, який саме тут нагодився і ми пішли. В довгій, метрів на сім, кімнат, по одну сторону, майже до самої стелі, були складені дрова грабові метрівки, по всій вільній від дров території поважно ходив, хрюкаючи, підсвинок, десь пудів на три.

Свиней я ніколи не колов, а бачити, як це робиться бачив не один раз. Отож, вдаючи із себе фахівця, витяг із дров`яного стосу зручну для рук грабову метрівку, наказав Лесеві стати позаду мене, виждав момент, коли кабанець, щось обнюхуючи, перестав крутитись вперіщив з розмаху животину по голові.

Тут вже діло показало, що треба робити. Лесь хапав свиню за задні ноги, перекидаєм на спину, і я б’ю животину гострішим тесаком між передніми ногами. Видно мій удар удар не поцілив у серце, а лише став сильним подразником і вивів нещасну зі стану оглушення. Свиня заверещала, тріпонула ногами, розкидавши нас в різні сторони, зіп`ялась і почала гасати по кімнаті–хліві.

Кабанця ми не закололи, ми його зачавили. Били поліняками, штрикали ножами, і коли знесилена свиня затихла, а ми, заюшені її кров`ю, тяжко відсапувались, до хати вбігла тітка Гражина.

— Матко Бозка! Цо то бендзє, цо то бендзє? Нємци ідов! Кабанець «відпочивав» в кутку під стіною. Хтось з нас додумався покласти на нього кілька полін. А далі, вже гарячково, переклали всі ті дрова від однієї стіни до іншої, і так повністю заложили свиню поліняками.

Друга кімната, де перебували Петько і Фелько з мамою, нічим не відрізнялась від першої, де жила свиня. Та й не могла відрізнятись, бо єдиною перепоною між ними був низенький поріг. Чотири підлітки, затаївши подих, чекали напасті. Пані Гражина вимолювала в Бога спасіння. Німці пройшли повз хату не строєм, а «гуськом». У вікно було видно солдатські шоломи, чути важкий поступ чобіт…

Німецьке військо, випрямляючи лінію фронту, відходячи на заздалегідь облаштовані позиції, ретельно проводило всі інші заходи, які в цілому складали загальну стратегію гітлерівського командування. Наслідком таких «інших» заходів було: спалення, затоплення, вивезення, висадження в повітря всього, що могло стати хоч якимось засобом для поновлення виробництва.

До цієї категорії фашистських спецзаходів відносились акції по винищенню цивільного населення, перш за все, його найбільш здорової і працездатної частини.

В Хмільнику «помолодшали» облави на людей, німці почали ловити дівчат і хлопців, ще неповнолітніх, і відправляти їх у Німеччину.

24 лютого 1944 року (мені тоді виповнилось тільки 14 років) в місті проведено чергову спецоперацію, в результаті якої біля тридцяти підлітків потрапили до рук поліції[93]. На цей раз не обійшлось — до гурту затриманих приєднали й мене.

Облави, як такої, не було. Якби була облава, думаю, що і на цей раз нам вдалося б вислизнути.

Шестеро підлітків, або як називали нас дорослі — «горобці» зібрались під плотом будинку, де жив Лесь. Ми спостерігали за безкінечним потоком німецьких машин, що рухались повз нас на Вінницьку дорогу. На якусь мить в тій череді машин утворилась прогалина, і ми побачили на протилежній стороні вулиці досить велику групу наших ровесників в супроводі поліцаїв. Трапилось це так зненацька, що ніхто з нас не встиг щось зрозуміти. Один з поліцаїв підійшов до нас і, не знімаючи з плеча автомат, тикнув дулом у груди першого — Льоню Карповича, а потім мене. По тій же черговості німець показав дулом в сторону етапованих, промовляючи кожному з нас: «Душнель дагун» (ти, швидко туди!).

Кого вибрати з гурту, німець вирішував суто візуально, тобто, на свій розсуд. Ніхто не питав прізвище, де живеш, скільки років. Дулом автомата показав і по ту сторону дороги залишились (на цей раз) Гриша Дігтяр, Лесь Головін, Йосип Маркітан, Костя Лисенко.

Вже приєднані до колони, я з Льончиком Карповичем швидко розібрались, куди ми потрапили.

Обкидавши сіткою три села: Голодьки, Вербівку і Лелітку, які облягали місто з трьох сторін, німці поступово стягували той невід, втягнувши в нього ще два приміських села — Вугринівку і Порубенці. Так, все звужуючи і звужуючи охоплений облавою простір, німці вже наче горловиною ввійшли на дорогу в’їзду в саме містечко. Тут «артіль» сіла в машину і поїхала вечеряти, а троє залишилось конвоювати «здобич» до залізничної станції. По дорозі через містечко конвоїри «гав не ловили«… Сказати б вірно, то вони якраз «ловили ґав», раз–по–раз добавляючи до колони по кілька невдах. Пройшли біля нашої хати. Майнула думка — як добре, що взяли мене не при мамі. Трапилось би це на її очах,