Читати книгу - "Салимове Лігво"

кубло змій, які лежать, видивляючись на нього бездушними очима без повік. Жодна дитина ніколи не поборювала такі страхи, подумав він. Якщо страх не можна сформулювати словами, його неможливо побороти. А замкнені в маленькому мозку страхи є занадто великими, щоби пройти крізь ротовий отвір. Рано чи пізно знаходився хтось, з ким проходилось повз усі ті спустошені молитвені доми, які ти мусив минати між своїм усміхненим дитинством і буркотливою старістю. До цього вечора. До цього вечора, коли ти з’ясував, що жоден з тих старих страхів не було простромлено кілком — тільки запроторено геть у їхніх крихітних, дитячого розміру трунах з дикою трояндою на віку.

Світло він не вмикав. Він піднімався сходинками одна по одній, переступивши шосту, рипучу. Він тримався за розп’яття, і його долоня спітніла, стала слизькою.

Він дістався нагору і беззвучно повернув, щоб оглянути коридор. Двері гостьової кімнати були прочинені. Раніше він залишив їх зачиненими. Знизу доносилося неугавне дзюрчання голосу Сюзен.

Обережно ступаючи, щоб не рипнуло, він підійшов до дверей і став перед ними. Основа всіх людських страхів, подумав він. Зачинені двері, трішки прочинені.

Він простяг руку і штовхнув їх, прочиняючи навстіж.

На ліжку лежав Майк Раєрсон.

Місячне світло лилося крізь вікно, посріблюючи кімнату, перетворюючи її на лагуну сновидінь.

Метт струснув головою, немов прочищаючи її. Йому майже здалося, ніби він пересунувся назад у часі, що зараз тодішня ніч. Ось він зійде на перший поверх і зателефонує Бену, тому що Бен іще не в шпиталі…

Майк розплющив очі.

Вони зблиснули лише на мить у місячному світлі: срібло з червоною окрайкою. Пусті, як вимиті класні дошки. Жодної людської думки чи почуття не було в них. Очі — це вікна душі, сказав Вордсворт[179]. Якщо так, із цих вікон прозирала порожня кімната.

Майк сів. Простирадло спало з його грудей, і Метт побачив грубий, робочий шов, де судмедексперт або патологоанатом залагодив роботу розтину, можливо, насвистуючи, поки зашивав.

Майк усміхнувся, його ікла й різці були білими й гострими. Сама усмішка була лише напруженням м’язів коло рота; вона ніяк не торкнулась очей. Вони зберігали свою первісну мертву порожнечу.

Майк дуже ясно промовив:

— Подивіться на мене.

Метт подивився. Так, ці очі були цілковито порожніми. Але вельми глибокими. У цих очах ти міг майже побачити маленькі образи самого себе, які солодко тонули, роблячи цей світ позірно неважливим, роблячи страхи позірно неважливими…

Метт відступив назад і закричав:

— Ні! Ні!

І виставив уперед руку з розп’яттям.

Те, що було колись Майком Раєрсоном, просичало, немов в обличчя йому плеснули окропом. Його руки скинулись угору, немов для захисту від удару. Метт ступив крок у кімнату; Раєрсон навзаєм ступив крок назад.

— Забирайся геть звідси! — прокрякав Метт. — Я відміняю своє запрошення!

Раєрсон верескнув високим, плаксивим виском, сповненим ненависті й болю. Він ступив чотири хитливих кроки назад. Його підколінки вдарилися об підвіконня відчиненого вікна, і Раєрсон поточився, втрачаючи рівновагу.

— Я подбаю, щоб ви спали як мертвий, учителю.

Воно вивалилося спиною в ніч, скинувши вгору руки, як той пірнальник, що стрибає з високого трампліна. Бліде тіло цієї істоти блищало, неначе мармурове, у різкому й бездонному контрасті з чорними стібками хрест-навхрест, які утворювали на її торсі літеру Y.

Метт видав божевільний, сповнений жаху стогін, кинувся до вікна і визирнув надвір. Там не було на що дивитися, крім позолоченої місяцем ночі — та завислого під цим вік­ном і понад потічком світла, що позначав вітальню, стовпа танцюючих порошинок, напевне, вуличного пилу. Вони кружляли, зліплюючись у фігуру, яка лячно нагадувала людську, а потім розвіялися на ніщо.

Він розвернувся, щоб побігти, і в ту ж мить груди йому наповнив біль, змусивши його похитнутись. Він ухопився за те місце, переломившись навпіл. Цей біль, здавалося, надходить угору по його руці рівномірними, пульсуючими хвилями. Під його очима погойдувалося розп’яття.

Він вийшов з дверей з притиснутими до грудей перехрещеними передпліччями, так само тримаючи в правій руці ланцюжок розп’яття. Образ Майка Раєрсона, завислого в повітрі, немов якийсь мертвотно-блідий пірнальник з висоти, стояв у нього перед очима.

— Містере Бьорку!

— Мій лікар Джеймс Коді, — промовив він крізь губи, що були холодними як сніг. — У записнику біля телефона. У мене інфаркт, я гадаю.

Він упав там, у верхньому коридорі, обличчям вниз.

  7

Вона набрала номер, біля якого значилося: ДЖИММІ КОДІ, ПІЛЮЛЬКО. Напис було зроблено акуратними великими літерами, які вона пам’ятала ще зі своїх шкільних часів. Відповів жіночий голос, і Сюзен спитала:

— Лікар вдома? Це терміново.

— Так, — спокійно відповіла жінка. — Хвилинку.

— Лікар Коді слухає.

— Мене звуть Сюзен Нортон. Я зараз у будинку містера Бьорка. У нього інфаркт.

— У кого? У Метта Бьорка?

— Так. Він знепритомнів. Що я мушу…

— Викликайте швидку, — сказав лікар. — У Камберленді це номер 841-4000. Залишайтеся з ним. Накрийте його ковдрою, але самого не ворушіть. Вам зрозуміло?

— Так.

— Я буду там за двадцять хвилин.

— А ви…

Але в телефоні клацнуло, і вона залишилася сама.

Вона зателефонувала в швидку допомогу, а потім знову опинилася самотньою перед рішенням повернутися нагору до нього.

  8

Вона вдивлялася у сходовий прогін з трепетом, який був дивним для неї. Їй подумалося, як добре було б, якби нічого цього не сталося, не те щоби з Меттом усе було гаразд, а щоби вона не відчувала цього хворобливого, труського страху. Її невіра була тотальною — вона вважала Меттове сприйняття подій минулої ночі чимось таким, що має бути поясненим категоріями звичайної для неї реальності, ні більше й не менше.

А тепер та тверда невіра пішла з-під неї, і вона відчувала, що падає.

Вона чула голос Метта і чула ту жахливу, безвиразну обітницю: «Я подбаю, щоб ви спали як мертвий, учителю». У тому голосі, що промовив ці слова, було не більше людського, ніж у собачому гавкоті.

Вона пішла вгору по сходах, силоміць змушуючи себе ступати кожен крок. Навіть увімкнуте в коридорі світло не дуже допомагало. Метт лежав там, де вона його залишила, повернувши голову так, що його права щока лежала на витертому ворсі коридорної доріжки, і дихав різкими, рвучкими схлипами. Вона нахилилася, розстебнула два верхніх ґудзики на його сорочці, і його дихання нібито трохи полегшилось. Потім вона пішла до гостьової спальні по ковдру.

У кімнаті було прохолодно. Вікно було прочинене. Ліжко, окрім матраца на ньому, стояло голе, але на верхній полиці шафи лежали складені ковдри. Коли вона верталася назад до коридору, на підлозі біля вікна щось зблиснуло в місячному світлі, тож вона нахилилася й підібрала ту річ. Вона вмент упізнала, що воно таке. Учнівський перстеник Камберлендської консолідованої старшої школи. На його внутрішньому вигині було викарбувано ініціали: МКР.

Майкл Корі Раєрсон.

У цю мить, у темряві, вона повірила. Вона повірила у все те. Крик здійнявся в її горлі, і вона задавила його, не дозволивши вирватися звуку, але перстеник випав у неї з пальців і лежав на підлозі під вікном, зблискуючи в місячному сяйві, що гарцювало верхи на осінній темряві.

Розділ десятий. Лігво (ІІІ)

  1

Це місто