Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

— А ти багато знаєш, га? — спитала Рошель.

— Усі знають, що вони того вечора зустрілися в «Юзі»,— сказав Страйк.— Про це писали у газетах.

Годі було роздивитися, розширюються чи звужуються зіниці Рошель, бо її райдужки були майже чорні.

— Ну, типу так,— згодилася вона.

— Може, то був Дібі Макк?

— Нє! — гикнула від сміху Рошель.— Вона його номера не знала.

— Відомі люди майже завжди можуть добути номери одне одного,— мовив Страйк.

Обличчя Рошель потемнішало. Вона опустила очі на порожній екран свого рожевого мобільника.

— Не думаю, шо в неї був його номер,— повторила вона.

— Але ти чула, як вона намагається домовитися з кимсь про нічну зустріч?

— Нє,— відповіла Рошель, уникаючи його погляду і ганяючи залишки кави по денцю паперянки.— Нічого такого не пригадую.

— Ти ж розумієш, наскільки це важливо? — спитав Страйк, стараючись, щоб його тон не звучав загрозливо.— Якщо Лула домовилася про зустріч з кимсь на той час, коли померла? Поліція про це не знає, правда? Ти їм не казала?

— Мені треба йти,— заявила вона, відкинула останній шматочок коржика, схопила сумку за ручку і зі злістю глянула на Страйка.

— Вже майже обід,— мовив він.— Може, я тебе ще чимось пригощу?

— Нє.

Але з місця Рошель не зрушила. Страйк подумав: наскільки вона бідує? Чи вона взагалі їсть регулярно? Було у ній дещо, приховане під похмурістю, що здавалося йому зворушливим: полум’яна гордість, вразливість.

— А, добре,— сказала Рошель, покинула сумку і плюхнулася назад на твердий стілець.— Хочу бігмак.

Страйк боявся, що вона піде, поки він стоїть біля каси, та коли повернувся з двома тацями, Рошель нікуди не поділася; навіть неохоче подякувала йому.

Страйк вирішив зайти з іншого боку.

— Ти ж добре знаєш Кірана, так? — спитав він, пам’ятаючи світло, яке ніби загорілося в ній від цього імені.

— А то,— соромливо озвалася вона.— Я його часто бачила з нею. Він завжди її возив.

— Він каже, що Лула писала щось у машині, коли їхала до «Вашті». Вона тобі не показувала, не давала ніяких записок?

— Нє,— відповіла Рошель. Напхала повен рот картоплі фрі, а тоді додала: — Нє, нічо’ такого не бачила. А шо воно було?

— Я не знаю.

— Мо’ список покупок чи шо?

— Ага, поліція саме такої думки. Ти впевнена, що не бачила у неї в руках папірця, листа, конверта?

— Та впевнена. А Кіран знає, шо ти зі мною розмовляєш? — спитала Рошель.

— Так, я казав йому, що ти є в мене в переліку. Він мені сказав, що ти мешкала у притулку Святого Ельма.

її це ніби потішило.

— А тепер ти де живеш?

— А тобі яке діло? — спитала вона, раптом розлютившись.

— Та жодного. Цікавлюся в рамках увічливої розмови.

Рошель на це тихенько пирхнула.

— У мене тепер власна квартира у Гаммерсміті.

Якийсь час вона жувала, а потім — уперше — повідомила щось, не чекаючи на питання.

— Ми в його машині часто слухали Дібі Макка. Ми з Кіраном і Лулою.

І Рошель почала читати pen:

Ні гідрохінону, чорний аж до скону!

Ма’ш Дібі за лоха — кажи «привіт» Харону!

Я за кермом «ферарі» — к бісу Джогарі —

Я лечу вперед, егей,

Гроші промовляють як ніхто не промовляє — Я тобі кричу це, містер Джейк.

Рошель була горда, ніби поставила його на місце — так, що він і не скаже нічого.

-Цез альбому «Гідрохінон»,— пояснила вона.— «Про Джейка, якого я вертів».

— Що таке гідрохінон? — поцікавився Страйк.

— Речовина, яка освітлює шкіру. Ми це читали в машині, ще й вікна опустили,— відповіла Рошель. Тепла усмішка від спогаду запалила її обличчя, зробивши майже гарним.

— Лула була рада зустрічі з Дібі Макком, так?

— А то,— кивнула Рошель.— Вона знала, шо подобається йому, і дуже з того тішилася. Кіран теж був у захваті й усе таке, просив Лулу влаштувати зустріч. Дуже хотів познайомитися з Дібі.

Її усмішка згасла; поколупавши похмуро свій бургер, вона сказала:

— Це все, шо ти хотів знати? Бо мені треба йти.

І почала жадібно доїдати, запихаючись бургером.

— Лула, мабуть, багато куди тебе возила?

— А то,— відповіла Рошель з повним ротом.

— Ти з нею бувала у «Юзі» ?

— Ага. Один раз.

Вона проковтнула їжу і почала розповідати про інші місця, що їх бачила разом з Лулою на початку дружби, яка (попри цілеспрямоване прагнення Рошель розвіяти будь-які підозри в тому, що стиль життя мультимільйонерів її вразив) мала всі ознаки романтичної чарівної казки. Лула викрала Рошель з похмурого світу притулків і групової терапії і раз на тиждень занурювала її у вир дорогих розваг. Страйк відзначив, що Рошель дуже мало говорить про Лулу-людину, на відміну від Лули — власниці магічних пластикових карток, на які купуєш сумочки, курточки й прикраси, і засобів, завдяки яким регулярно з’являвся Кіран і, мов джин, забирав Рошель з притулку. Детально, з любов’ю Рошель описувала подарунки, які купила їй Лула, ресторани й бари, куди вони разом ходили, місця, де було повно-повнісінько знаменитостей. З них, утім, ніхто, здається, не вразив Рошель анітрохи; до кожного імені вона додавала презирливу ремарку:

— Він кінчений... Вона пластикова з голови до ніг... Вони ніякі...

— А з Еваном Дафілдом ти знайома? — спитав Страйк.

— Той,— односкладове слово аж сочилося зневагою.— Паскуда.

— Та ну?

— А то. Он Кірана спитай.

Складалося враження, що Рошель з Кіраном удвох стояли осібно — розсудливі, безпристрасні спостерігачі за ідіотами, що населяли Лулин світ.

— У якому плані — «паскуда»?

— Мав її за лайно.

— Тобто?

— Продавав історії про неї,— відповіла Рошель, тягнучись по рештки картоплі фрі.— Одного разу вона вирішила нас усіх перевірити. Кожному розповіла інакшу історію, щоб подивитися, котра потрапить у газети. Тільки я тримала язика за зубами — інші все розпатякали.

— А кого саме Лула перевіряла?

— К’яру Портер. Отого Дафілда. Ги Сомея отого,— Рошель вимовила це ім’я геть неправильно,— хоч тут вона не вірила, шо то він. Шукала йому виправдань. Але він нею користувався так само, як і всі інші.

— Яким саме чином?

— Не хтів, шоб вона працювала на інших. Хтів, шоб вона все робила для його