Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він зійшов сходами ще нижче, так низько, наскільки це було можливо. Йому спало на думку, що він, може, блукає підземеллями міста, хоча стіни з жовтої цегли були теплими, сухими, без слідів вологості, наче всі ці сонні підвали були однією великою хлібною піччю.
В якомусь з бокових приміщень він надибав сплетену в обіймах пару. Пожмакана сорочка жінки відкривала бліді груди із маленькими квіточками пиптиків. Толпі почервонів по самісінькі вуха й почав задкувати, коли це юнак в обіймах жінки прокинувся, звівся на лікті та розчухрав пальцями руду чуприну.
— Толпі? — завмер він, опустивши руку, а його широкий рот розтягнувся в усмішці. — Нічого собі, Толпі! Ти мені снишся чи що?
— Яремка? — здивувався хлопець. — Але що ти тут?..
— А ми оце тут із Розинкою дивимося сни. Лише це нам і залишилося… — він ласкаво погладив худі руки жінки біля свого боку, старанно прикривши її груди, і відгорнув довге волосся кольору спаленого сонцем льону.
Тільки тепер Толпі впізнав у ній сестру Розину з Будинку святого Обскуранта і почервонів ще більше. Невеличка медова хмаринка сну випливла з уст жінки та здійнялася в повітря у хаотичному русі мильної бульбашки, наче не до кінця впевнена у власному існуванні.
— Як це — дивитеся сни?
— Ну, дивимося. Сон завжди кращий за дійсність. Може, на світі й немає нічого крім сну, — Яремка потягнувся до столика з ґумовим джгутом та шприцом, наповненим коричневою рідиною, яких Толпі спочатку не помітив. — Реальність для нас скінчилася. Ми вірили в цю революцію, що вона принесе нам волю, вірили в те, що ніхто не стане кривитися, дивлячись на нас — і на те, як ми живемо. Але що то за революція — всього кілька будинків зруйновано, кілька трупів, і все. Навіть не почалася, а вже скінчилася. Старе Місто відрізало бар’єром, бо коли йдеться про зміни, то завжди знайдеться хтось, хто себе від тих змін відітне. Та й навіщо взагалі здалося те Старе Місто, зрештою? Червоний Гавєр вже домовився із радними, які погодилися його підтримати, вони вже відбудовують Міську Раду. То для чого ж ми робили ту революцію? — він замислено крутив у пальцях шприц. — Тому ми й не віримо в жодні революції. Спимо тут, кохаємося й знову спимо. За кожним разом нас стає немовби все менше. Напевне, скоро зникнемо й зовсім, як імла або сон. Але чого насправді можна ще бажати від життя? — він простягнув Толпі шприц. — Може, спробуєш? Найкращі сни. А потім — що тільки забажаєш. Я навіть Розинку тобі можу дати, раз чи й двічі.
Толпі лише дурнувато похитав головою. Яремка із зрозумінням кивнув.
— Ну так, приятелеві таких речей не зробиш. Навіть за його згодою не зробиш… Де була моя голова? Мабуть, я давно її загубив. Розкажи краще, як там твій місяць.
— Ну, рабин Геспер збирає компоненти. Зоряне сяйво, янгольське пір’я, сни — і щось там ще. З дня на день, думаю, почне він той місяць витоплювати, бо на старого Суддьокрук заміряється. Вони уклали угоду. Про душу. А я йому допомагаю.
— Отже, ти знайшов свого жида. Це добре. Ну, а якщо б ти сюди прийшов, то отримав би й собі дещицю снів. І мали б ви зараз той місяць. Напевне там, нагорі, у світі, цей місяць дуже важливий.
— У світі, Яремку? Без місяця баби народжувати не будуть, і люди через те вимруть.
— То нехай собі вимирають. Що мені до того? Тут, Толпі, внизу — геть інший світ. Тут ми уві сні живемо. До нас, здається, навіть Бог не заглядає, а інколи я думаю, що ми навіть вже померли. Розина, коли просинається, каже, що це наш Шеол[42]. Ну, то нехай буде Шеол, я на тому не знаюся. Потім ми кохаємося — і все добре. Коли не можемо заснути, приходить Мадам. Приходить, сідає біля нас і насилає найчарівніші сни. Такі, з яких ти не хочеш виринати. Знаєш, що вона дуже нагадує Розину? Один із учених на письмі жидів, який сюди потрапив, весь час повторював, що Мадам — це наш іббур.
— Мадам? Старий Геспер каже, що це янголи насилають сни.
— Але ж не ці, Толпі. Не ці.
Яремка закасав рукав, затягнув на передпліччі джгут, шарпнув за один кінець, за другий, щоб перевірити, чи добре тримається. Той тримався. Він поплескав по руці, ще раз — сильніше, напнулися сині вени, товсті, наче мотузки. Рудий підніс голку до шкіри, ще раз запитав Толпі, чи той насправді не бажає, але сільський хлопець лише лякливо відступив на крок. Яремка вколов собі на півпальця, на палець. Відтягнув поршень: темна кров заклубочилася в есенції сну. Безпомильно, прямо у вену. Зняв джгут з руки та ввів у себе весь шприц за раз. Упав на спину, перш ніж встиг бодай ворухнутися. Шприц усе ще погойдувався в нього на згині ліктя.
Толпі зробив крок, щоб вийняти його, але цієї миті з голови Яремки вийшла Айша Ядіш Шоша. Мадам.
Розгладила поділ кремової сукні, недбало, трохи набакир, зсунула на потилицю невеличкий капелюшок. У шелестінні мережив наблизилася до Толпі. Пахла зимою, свіжою постіллю і чимось смачним, може — бузком, а може, ще чимось солодшим.
— Закрий рота, Толпі, — сказала вона з посмішкою і стрімким рухом засунула в роззявлену пащеку Толпі шматок пташиного молока, який взявся невідь звідки. Було воно холодним, наче його щойно вигребли з-під снігу. — І на що ти так витріщаєшся, любий? Хіба мало ти див бачив останнім часом?
Толпі спочатку не відповів; чекав, доки молочний шоколад розтане в нього в роті. Утім, солодкість лоскотала піднебіння аж до самих носових пазух, тож він не витримав і жадібно прокусив пінковий кубик.
— А ти ні про що не забув, мій Толпі? — вона взяла його під руку та вивела у коридор.
Червоні вуста Мадам склалися в ласкаву усмішку, але на хлопця вона не дивилася. Оскільки Толпі був молодий і — що з тим пов’язано — нерозумний, а до того ж не знався на жінках, то й не відчув рику левиці, що здіймався
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порожнє небо, Радек Рак», після закриття браузера.