Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

в ногу п’ять хвилин тому, і знаєте, що він мені сказав, зовсім тихо, наче боявся, що його можуть почути інші? «Дякую, полковнику!» За що дякую, питаю я вас? За те, що я навіки скалічив його? Навряд. Він був мені вдячний за те, що я допоміг йому зрозуміти, якими боягузами, легкодухами, якими чванливими марнославцями, якщо не гірше, є ці його так звані послідовники.

— Пробачте, полковнику, але чи не здається вам, що ви зайшли надто далеко з вашими поклонами та цілуванням рук?

— Їй-богу, ні. Ці вияви почуттів були стихійними. Коли б ви бачили цього бідолашного героя, як він лежав долі під каштаном, страждаючи не лише тілесно, а й духовно. У всіх, хто там був, серце обливалось кров’ю. Усі раптом зрозуміли, що перед ними дитина, легковажний, простодушний хлопчисько, незважаючи на його сиву бороду. Я повинен був діяти як жандарм, але не міг подолати почуттів. Та й чому я мав долати їх? Я цілую руки лише жінкам, але в ту мить, князю, я бачив перед собою ангела, а не звичайну людину, ангела-покровителя Королівства, перед яким схиляються всі військові.

Повз їх стіл у цю мить проходив лакей, і дон Фабріціо попросив його принести скибку Монблану та келих шампанського.

— А ви, полковнику? Ви нічого не хочете?

— Ні-ні, дякую. Їсти я нічого не буду. Хіба вип’ю трохи шампанського.

Потім він знову повернувся до своєї розповіді; було видно, що йому ніяк не вдавалося відігнати од себе згадку про ті кілька пострілів, які були доказом його чудової військової вправності.

— Коли мої берсальєри почали обеззброювати його солдатів, ті страшенно лаялись і проклинали — знаєте кого? — його, який своєю кров’ю заплатив за все! Яка ганьба! А втім, нічого дивного — вони відчули, що з їхніх лабетів вислизає це велике дитя, яким вони так довго прикривали свої темні інтриги! Що ж, навіть якщо мої знаки пошани були надмірними, мені не соромно за себе. Ми, італійці, ніколи не перебільшуємо у виявах емоцій, бо це найефективніший з усіх політичних аргументів, що є в нашому розпорядженні.

Полковник випив вино, яке йому подали, і це, здавалось, лише збільшило його гіркоту.

— Ви їздили на континент після проголошення Королівства? Ні? І добре зробили, що не їздили. Це жахливе видовище. Ми ніколи не були такими роз’єднаними, як після об’єднання. Турин не хоче відмовлятися від ролі столиці, Мілан вважає наше правління гіршим за австрійське, Флоренція боїться позбутися своїх витворів мистецтва, Неаполь плаче за своєю промисловістю, яка не витримує конкуренції з північчю, а тут, на Сицилії, готується якась величезна безглузда катастрофа… Сьогодні, можливо, завдяки і вашому покірному слузі, більше не говорять про червоні сорочки, але згодом про них загомонять знову. А коли вони зникнуть, то з’являться інші, якогось іншого кольору, але потім усе одно знову будуть червоні. Чим усе це закінчиться? Тепер усі вірять в «щасливу зірку Італії»[152], але ви, князю, знаєте краще від мене, що жодне світило не вічне.

Трохи захмелівши, полковник ще довго виголошував подібні пророцтва, і, слухаючи його, дон Фабріціо відчував, як від тривожних передчуттів у нього стискається серце.

Коли пробило шосту, бал ще тривав. Гості були стомлені і їм страшенно хотілося спати. Але піти рано означало б, що бал не вдався, і було б образою для господарів, які завдали собі стільки клопоту.

Обличчя в жінок поблідли, сукні зім’ялися, дихання стало важким.

— Матінко Божа, як я втомилась!

— Матінко Божа, як я хочу спати!

Обличчя чоловіків були брезклими, в роті було повно гіркої слини, краватки порозв’язувалися. Вони все частіше заходили до маленької кімнатки, суміжної з танцювальною залою. Там рядами стояли десятків зо два великих нічних горщиків, наповнених по самі вінця; з деяких з них уже лилося через верх. Розуміючи, що бал ось-ось закінчиться, сонні слуги вже не міняли свічок. Воскові недогарки освітлювали салони тьмяним зловісним світлом. У спорожнілій банкетній залі залишались самі недоїдки та склянки з недопитим вином, яке похапцем допивали слуги, скоса позираючи на двері. Крізь шпарки в позолочених віконницях проникало сіре, плебейське світло світанку.

Гості поступово розходились; кілька з них, прощаючись, юрмилися біля донни Маргарити:

— Чудово!

— Казковий бал!

— Як у старі добрі часи!

Танкред добряче спітнів, поки, нарешті, розбудив дона Калоджеро, який, відкинувши голову, спав у кріслі. Холоші його штанів підсунулися майже до колін, і над шовковими шкарпетками виднілися грубі кальсони з домотканого полотна. У полковника Паллавічіно були синці під очима, проте він голосно заявляв усім, хто хотів його слухати, що з палацу Понтелеоне він вирушить просто на плац: цього вимагала залізна полкова традиція.

Коли князівська родина знову всілась на змокрілих від роси подушках карети, дон Фабріціо заявив, що піде додому пішки, мовляв, йому треба трохи просвіжитись, у нього болить голова. Насправді він хотів знайти трохи розради, споглядаючи зірки. Кілька з них ще сяяли на небі, просто в зеніті. Як завжди, побачивши їх, князь піднісся духом. Вони були далекі, всемогутні, але завжди покірні його розрахункам — пряма протилежність людям, занадто близьким, слабким і таким непостійним.

На вулицях уже почався рух: з’явилося кілька візків, навантажених купами покидьків, вчетверо більшими за ослів, які їх тягнули. Мимо проїхала довга відкрита підвода з безладно зваленими тушами биків, недавно забитих і четвертованих: безсоромна смерть виставила напоказ усі їхні нутрощі. Раз у раз на бруківку капала червона густа кров.

З поперечної вулички, на сході, над самим морем виднівся шматок неба: там сяяла його давня знайома, Венера; вона завжди вірно чекала на дона Фабріціо, коли йому доводилося виходити надвір рано-вранці — чи то в Доннафуґаті на полюванні, чи тепер після балу.

Князь зітхнув. Коли вже, нарешті, вона призначить йому довгождане побачення там, де немає ні крові, ні покидьків — у царстві вічного спокою?

Розділ сьомий

Смерть князя

Липень, 1885

Це відчуття було здавна знайоме дону Фабріціо. Вже кілька десятків років підряд він відчував, як повільно й невпинно його покидають життєві сили, крапля за краплею, крихта за крихтою, немов ті піщинки, що, не поспішаючи, але й не зупиняючись, течуть одна за одною крізь вузеньку шийку піщаного годинника. Іноді, в моменти інтенсивної діяльності або зосередженої уваги, воно зникало, щоб невдовзі знову з’явитись у коротку мить спокою, при найменшій спробі самоаналізу. Це скидалось на постійний шум у вухах або цокання годинника, які раптом нагадують про себе, коли все змовкає; і тоді розумієш, що вони ні