Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

Зазвичай йому досить було мінімальної уваги, щоб відчути легкий шелест цих піщинок часу, які назавжди вислизали з його життя. Спочатку це відчуття не викликало в нього ніякого занепокоєння, бо не було пов’язане з якоюсь хворобою. Навпаки, це невловиме втрачання життєздатності було доказом того, що він живе; воно, так би мовити, зумовлювало відчування життя. Звиклий досліджувати неозорі простори всесвіту, а також вивчати глибини душі, він не бачив у цьому нічого неприємного: це повсякчасне, ледве помітне руйнування його єства було немов запорукою того, що воно відтвориться (завдяки Богові) десь-інде, менш свідоме, але всеосяжне. «Піщинки» не зникали безслідно: вони переливались до іншого, таємничого місця, щоб стати частинками якоїсь тривалішої споруди. Проте йому не подобалось слово «споруда»: воно асоціювалось з чимось важким, незграбним. Та й «піщинки» теж були надто вагомі. Краще було б сказати молекули пари, що підіймаються зі ставка й утворюють у небі великі хмари, легкі й вільні. Його інколи дивувало, що життєвий резервуар не спорожнів до дна після цього невпинного багаторічного убування. «Навіть коли б він був завбільшки з піраміду…» Здебільшого ж він у душі навіть пишався тим, що міг усвідомлювати цю безнастанну втрату, тоді як ніхто з його близьких не помічав нічого подібного. В цьому він бачив підставу гордувати іншими: таку погорду відчуває ветеран до рекрута, котрий заспокоює себе ілюзією, що кулі, які дзижчать навколо нього, — великі нешкідливі мухи. У цьому відчутті невідомо чому ніхто сам не признається; про нього можна тільки здогадуватись. Ніхто з його близьких не був здатний на це — ні дочки, які уявляли собі потойбічне життя ідентичним земному, з суддями, кухарями, монастирями і годинникарями, ні навіть хвора на діабет Стелла, що так відчайдушно чіплялася до останньої миті за це сповнене страждань існування. Лише Танкред, можливо, збагнув усе на якусь мить, коли промовив із своєю нещадною іронією: «О, ти залицяєшся до смерті!» Тепер залицяння вже скінчилося, красуня дала свою згоду на втечу, в поїзді вже замовлено купе.

Але тепер усе було інакше, зовсім інакше. Сидячи в кріслі на балконі готелю «Трінакрія» з обмотаними ковдрою ногами, він відчував, що життя витікає з нього хвиля за хвилею, бурхливим потоком, шум якого відлунюється в його душі, немов оглушливий гуркіт рейнських водоспадів. Був полудень понеділка наприкінці липня, і принишкла, напрочуд непорушна Палермська затока простягалася внизу, розпластавшись, немов собака, що намагається уникнути гнівного погляду свого хазяїна. Та марно: над нею, розчепіривши ноги, стояло бездушне сонце і безжально шмагало її. Навкруги панувала глибока тиша. Він чув лише десь у самій глибині свого єства приголомшливий шум, з яким із його тіла виривалось життя.

Кілька годин тому князь повернувся з Неаполя, куди їздив до знаменитого професора Семмола разом із сорокарічною Кончеттою та внуком Фабріцієтто. Подорож була жахливою і повільною, мов траурна процесія. Безглузда портова метушня, кислий сморід каюти, дикий ґелґіт божевільного Неаполя вкрай роздратували дона Фабріціо, і його жалісливі скарги, ще більше знесилюючи самого князя, доводили до відчаю його нещасних супутників. Він почав вимагати, щоб назад їхали суходолом, і, хоч лікар пробував заперечити, князевого престижу ще вистачило на те, щоб перемогла його воля. Через це йому довелося пролежати тридцять шість годин у розпеченому купе, задихаючись від паровозного диму в незчисленних тунелях, сліпнучи від сонця на відкритій місцевості, страждаючи від приниження, коли доводилося просити всіляких дрібних послуг у переляканого внука. Вони проїжджали повз зловісні пустизни, голі, кам’янисті кряжі та малярійні долини Калабрії й Базілікати, ландшафт яких здавався йому напрочуд диким, хоча нічим не відрізнявся від сицилійського. Прямої залізничної лінії між Неаполем та Палермо в той час ще не було; тому від Реджо поїзд круто повернув до Метапонто і кілька годин повз по мертвих кам’янистих рівнинах, що немов на посміх носили горді, милозвучні імена — Кротоне, Сібарі. Від Мессіни, після облудної посмішки протоки, що враз змінилася суворою сухістю обпалених сонцем пагорбів, почався ще один об’їзд, довгий, як чекання вироку. Поїзд спустився до Катанії, потім подерся вгору до Кастроджованні; паровозик задихався на крутезних підйомах і здавалось — ось-ось впаде мертвий, як загнаний кінь. Нарешті, після карколомного спуску, вони прибули до Палермо. На пероні вже чекала група усміхнених масок — родичі вітали його з щасливим закінченням подорожі… І саме ці фальшиві посмішки, ця наївно-вдавана невимушеність розкрили князеві очі на його справжній стан, який Семмола приховав від нього кількома заспокійливими фразами. Саме тоді, коли він, зійшовши з поїзда, по черзі вітався зі своєю невісткою в удовиній жалобі, з дітьми, що намагалися посміхатись, з Танкредом, що не приховував своєї тривоги, і пишногрудою Анджелікою, затягнутою в тугий корсет, — саме тоді він уперше почув гуркіт водоспаду.

Він, мабуть, утратив притомність, бо не пам’ятав, як опинився в екіпажі. Опритомнівши, він відчув, що лежить на сидінні і що в нього затерпли ноги. Потім побачив Танкреда, який сидів поруч. Карета ще не рушила, зовні долинали знайомі голоси: «Нічого страшного», «Вплинула довга дорога», «У таку спеку кожен може знепритомніти», «Зараз його краще не везти до вілли. Хай відпочине». Його розум поступово прояснився, він упізнав приглушені голоси Кончетти й Франческо-Паоло, які про щось радились, помітив, який елегантний був Танкред у своєму бежевому картатому костюмі та в коричневому капелюсі; від його погляду не сховалось і те, що на якусь мить обличчя небожа осяйнула не іронічна, як завжди, а сумна, меланхолійна усмішка. Його душа сповнилась гірким і водночас солодким відчуттям: Танкред любив його, але знав, що жити йому залишилось недовго, і саме тому його звична іронія змінилася ніжністю. Карета рушила і скоро звернула праворуч.

— Куди ми ідемо, Танкреде?

Він не впізнав власного голосу: в ньому немов відлунювався глухий внутрішній гуркіт.

— До готелю «Трінакрія», дядечку. Ти втомився, а до вілли далеко. Переночуєш у місті, відпочинеш, а завтра можна буде й додому. Ти не заперечуєш?

— Тоді краще поїдьмо до нашого приморського будинку. Він ще ближче.

Він знав, що це неможливо — в будинку ніхто не мешкав, у ньому лише іноді снідали після купання, там навіть ліжка не було.

— В готелі тобі буде краще: там ти матимеш усі вигоди.

З ним поводились, як із немовлям; а втім, хіба він був не такий же немічний?

Першою з вигод, які він побачив у готелі, був лікар, якого, мабуть, покликали відразу ж, тільки-но він знепритомнів. Але то був не акуратний,