Читати книгу - "Грішна"

Вона нахилилася ще більше, вторглася в його зону комфорту.

— Уся справа у грошах, чи не так? — сказала вона. — Вісімдесят п’ять мільйонів доларів — це збіса велике відкупне. «Октагону» було що втрачати. А ви, вочевидь, могли чимало здобути співпрацею з ними.

— Якою співпрацею?

— Ідеться про мовчання. Про дотримання таємниці.

Вона дістала ще одну теку й кинула на стіл перед ним.

— Там був завод з виготовлення пестицидів, за півтори милі від селища Бара. «Октагон» зберігав на цьому заводі тисячі фунтів метилізоціанату. Минулого року його закрили, ви про це знали? Одразу ж після нападу на селище «Октагон» закинув цей завод. Вони забрали персонал і зруйнували там усе бульдозерами. Офіційно — через страх перед тероризмом. Але ж ви в це не вірите, правда?

— Мені немає чого більше сказати.

— Не різанина знищила те селище. Не терористична атака. — Вона помовчала, а тоді тихо сказала: — Це була промислова катастрофа.

20

Віктор сидів нерухомо. Не дивився на Ріццолі.

— Назва «Бхопал» вам щось говорить? — запитала вона.

Він відповів не одразу. А тоді тихо сказав:

— Звісно говорить.

— Розкажіть, що ви про це знаєте.

— Бхопал, Індія. Аварія на «Юніон Карбайд» у 1984-му.

— Ви знаєте, скільки там загинуло людей?

— Здається… тисячі.

— Шість тисяч жертв, — наголосила Ріццолі. — Завод пестицидів «Юніон Карбайд» випадково допустив викид токсичної хмари над містом Бхопал, доки всі спали. До ранку шість тисяч людей померло. Сотні тисяч постраждали. Вижило стільки людей, стільки свідків, що правду неможливо було приховати, неможливо задушити. — Вона опустила очі на знімок. — Так, як це сталося в Барі.

— Можу тільки повторити. Мене там не було. Я цього не бачив.

— Але я певна, що ви можете здогадатися, що сталося. Ми саме чекаємо на список працівників того заводу від «Октагону». Один з них урешті-решт заговорить, один з них підтвердить. То була нічна зміна, хтось перепрацювався і втратив пильність. Або заснув на кнопці — і пуф! Угору летить хмара отруйного газу, її розносить вітер. — Вона помовчала. — Ви знаєте, що робить із тілом людини метилізоціанат, докторе Бенкс?

Авжеж він знав. Мусив знати. Але нічого не сказав.

— Він агресивний, один лише доторк роз’їдає шкіру. То уявіть, що він робить із дихальними шляхами та легенями, якщо його вдихнути. Починаєш кашляти, горло болить. Паморочиться в голові. А тоді не можеш перевести дух, бо газ буквально виїдає слизові оболонки. Рідини протікають, заповнюють легені — це називається набряком легень. Тонеш у власних виділеннях, докторе Бенкс. Але ви це точно знаєте, ви ж лікар.

Він переможено схилив голову.

— В «Октагоні» це теж знали. Вони доволі скоро зрозуміли, яку страшну помилку зробили. Вони знали, що метилізоціанат щільніший за повітря, тож збиратиметься в низині. Тож поспішили до селища прокажених у долині, за вітром від заводу. До селища Бара. І знайшли там мертву зону. Люди, тварини — не вижив ніхто. От вони витріщаються на трупи майже сотні людей і розуміють, що відповідальні за це. Знають, що втрапили в халепу. Точно будуть кримінальні звинувачення, можливо арешти. То що вони зробили далі, докторе Бенкс?

— Я не знаю.

— Авжеж запанікували. Чи з вами на їхньому місці було б інакше? Вони хотіли прибрати проблему, зробити так, щоб вона зникла. Але що робити з усіма тими доказами? Сотню тіл не сховаєш. Селище не змусиш зникнути. До того ж серед мертвих є дві американки, медсестри. Їхні смерті не залишать без уваги.

Ріццолі розклала знімки по столу так, щоб їх було видно одночасно. Три ракурси, три окремих купи трупів.

— Їх спалили, — сказала вона. — Попрацювали, замітаючи сліди. Може, навіть розтрощили кілька черепів, щоб заплутати слідство. Те, що сталося в Барі, спочатку не було злочином, докторе Бенкс. Але тієї ночі воно ним стало.

Віктор відкинувся на спинку стільця.

— То мене заарештовано, детективе? Бо я волів би піти негайно: хочу встигнути на літак.

— Ви знали про це цілий рік, чи не так? Але мовчали, бо «Октагон» вам заплатив. За таку катастрофу вони мусили б сплатити мільйони доларів штрафів. Додайте ще судові позови, втрати на біржі, не кажучи вже про кримінальне переслідування. Підкупити вас було значно дешевше.

— Ви не з тією людиною розмовляєте. Кажу вам, мене там не було.

— Але ви про це знали.

— Не один я.

— Хто вам розповів, докторе Бенкс? Як ви дізналися? — Ріццолі нахилилася ближче, дивлячись на нього через стіл. — Може, просто скажете правду і тоді ще матимете змогу встигнути на літак до Сан-Франциско.

Віктор помовчав, не зводячи очей з розкладених перед ним фотографій.

— Вона зателефонувала, — нарешті озвався. — З Гайдарабада.

— Сестра Урсула?

Він кивнув.

— Минуло два дні після… події. Тоді я вже знав від індійської влади про те, що в селищі була різанина, що в тому, що вважалося терористичним нападом, загинули дві наші медсестри.

— Сестра Урсула сказала щось інше?

— Так, але я не знав, що й думати про її дзвінок. Вона була перелякана й стривожена. Лікар з заводу дав їй транквілізатори — гадаю, від пігулок спантеличення тільки зросло.

— Що конкретно вона вам сказала?

— Що з розслідуванням щось не так. Що люди приховують правду. Вона бачила порожні каністри з-під бензину в одному з пікапів «Октагону».

— Вона повідомила про це поліцію?

— Зрозумійте, в якій вона була ситуації. Приїхавши зранку до Бари, вона застала всюди спалені тіла — тіла тих, кого знала. Вижила тільки вона, і навколо були робітники заводу. Тоді приїхала поліція, вона відвела одного з поліцейських убік і показала каністри. Припустила, що далі буде розслідування.

— Але нічого не було.

Він кивнув.

— Ось тоді вона злякалася. Тоді засумнівалася в тому, чи можна довіряти поліції. Лише коли отець Дулін привіз її в Гайдарабад, вона відчула себе в безпеці й зателефонувала мені.

— А що ви зробили? Після дзвінка?

— Що я міг зробити? Я був на іншому кінці світу.

— Ну ж бо, докторе Бенкс. Не вірю, що ви просто сиділи у своєму офісі в Сан-Франциско склавши руки. Ви не з тих, хто пропустить щось таке.

— А що я мав робити?

— Те, що зрештою й зробили.

— І що ж це?

— Мені варто просто перевірити ваші телефонні дзвінки. Десь там буде запис про дзвінок до Цинциннаті. До корпоративного штабу «Октагону».

— Звісно, я їм телефонував: мені щойно сказали, що їхні люди спалили селище дощенту, разом з моїми волонтерками.

— З ким ви говорили?

— З чоловіком. Якимось старшим