Читати книгу - "Грішна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пауза.
— Так.
— А саме?
— Тут живе моя колишня дружина. Я хотів її побачити.
— Однак ви не спілкувалися… скільки? Майже три роки?
— Ясно, що вона все вам розповіла. То нащо вам говорити зі мною?
— І от раптом вам так захотілося з нею зустрітися, що ви пролетіли через всю країну, навіть не знаючи, чи вона на це пристане?
— Любов іноді вимагає ризику. Це питання віри. Віри в те, чого не можеш побачити або торкнутися. Доводиться ризикувати. — Він подивився їй просто в очі. — Чи не так, детективе?
Ріццолі відчула, як шаріється, їй на мить відібрало мову. Віктор перевів запитання до неї, викрутивши так, що вона раптом відчула: ця розмова про неї. «Любов вимагає ризику».
Кроу порушив тишу:
— А вона красуня, ваша колишня, — сказав він. Не агресивно, звичним тоном чоловічої розмови, бо Ріццолі вони тепер ігнорували. — Я розумію, чому ви прилетіли сюди, щоби спробувати все налагодити. І вийшло?
— У нас все було непогано.
— Так, чув, останні кілька днів ви провели в неї. Як на мене, схоже на прогрес.
— Може, перейдемо до правди? — втрутилася Ріццолі.
— До правди? — перепитав Віктор.
— Я про справжню причину вашого візиту до Бостона.
— Може, ви мені скажете, яких відповідей чекаєте, і я вам так і відповім? Збережемо час.
Ріццолі кинула на стіл теку.
— Подивіться на це.
Віктор розгорнув її, побачив фотографії зі сплюндрованого селища.
— Я це вже бачив, — сказав він і знову згорнув її. — Мора показувала.
— Вам не дуже цікаво.
— Не дуже приємне видовище.
— Воно й не мусить бути приємним. Подивіться ще раз. — Детектив розгорнула теку, дістала один знімок, ляснула ним. — Особливо на цей.
Віктор подивився на Кроу, наче шукав підтримки проти цієї неприємної жінки, та Кроу лише плечима знизав: «що тут удієш?».
— Знімок, докторе Бенкс, — нагадала Ріццолі.
— І що саме я маю про нього сказати?
— Це була клініка «Єдиної Землі» в тому селищі.
— Хіба це так дивно? Ми їдемо туди, де ми потрібні. Тобто буває, що опиняємося в незручних, а то й небезпечних ситуаціях. — Він так і не дивився на фотографію, уникав цього страшного гротеску. — Ми платимо цю ціну, як працівники гуманітарної сфери. Ризикуємо так само, як і наші пацієнти.
— Що сталося в цьому селищі?
— Гадаю, це очевидно.
— Подивіться на знімок.
— Певен, у звіті поліції є все.
— Подивіться на клятий знімок! І скажіть, що бачите.
Нарешті він опустив очі на фотографію. Помовчав, тоді сказав:
— Обгорілі тіла. Вони лежать перед нашою клінікою.
— І як вони померли?
— Мені сказали, що там була різанина.
— Ви це точно знаєте?
Віктор подивився на неї.
— Мене там не було, детективе. Я був удома, в Сан-Франциско, коли мені зателефонували з Індії. Тож я навряд чи можу надати вам подробиці.
— Звідки ви знаєте, що це була різанина?
— Ми отримали звіт від поліції штату Андхра-Прадеш. Вони сказали, що це напад на ґрунті політики або релігії і що свідків не було через ізольоване розташування селища. Люди зазвичай уникають контакту з прокаженими.
— І все одно вони спалили тіла. Вам не здається, що це дивно?
— Чому дивно?
— Тіла склали великими купами, тоді підпалили. Здавалося б, нікому не хочеться торкатися до прокажених. То навіщо складати тіла?
— Гадаю, так ефективніше. Палити їх купами.
— Ефективніше?
— Я намагаюся знайти логічну причину.
— Яка взагалі може бути логічна причина для спалення?
— Лють? Вандалізм? Не знаю.
— Стільки роботи — тягати мертві тіла, каністри бензину, складати багаття. І весь цей час вони ризикували тим, що їх викриють.
— До чого ви ведете?
— Я про те, що тіла потрібно було спалити. Щоб знищити докази.
— Докази чого? Зрозуміло, що це масове вбивство, таке вогнем не приховати.
— Але вогонь приховав би те, що це не масове вбивство.
Ріццолі не здивувалася, коли він опустив очі, раптом не бажаючи зустрічатися з її поглядом.
— Не знаю, чому ви мене про це питаєте, — сказав він. — Чому ви не вірите звітам поліції?
— Тому що вони або помилилися, або отримали хабара.
— І ви це точно знаєте, так?
Вона постукала пальцем по знімку.
— Подивіться ще раз, докторе Бенкс.
— Я не волів би.
— Тут не просто спалені тіла людей. Убили і спалили ще й кіз. Курей. Таке марнування поживного м’яса. Навіщо вбивати кіз і курей, а тоді палити їх?
Віктор саркастично засміявся.
— Бо вони теж можуть бути прокаженими? Я не знаю!
— Це не пояснює того, що сталося з пташками.
Він похитав головою.
— Що?
Ріццолі показала на бляшаний дах клініки.
— Упевнена, ви цього навіть не помітили. Але докторка Айлс помітила. Ці темні плями на даху. Спочатку здається, що це листя. Але хіба не дивно, що дах укритий листям, тоді як дерев поблизу немає?
Він не відповів. Сидів, завмерши, схиливши голову, щоб вона не бачила його обличчя. Сама мова тіла підказала їй, що Бенкс готується до невідворотного.
— Це не листя, докторе Бенкс. Це мертві птахи. Якісь ворони, здається. І ще три лежать скраю знімка. Як ви це поясните?
Він недбало знизав плечима.
— Гадаю, їх могли підстрелити.
— Поліція не згадувала про стрілянину. У будівлі не було отворів від куль, не знайшли ані гільз, ані фрагментів у тілах жертв. У звіті вказано, що кілька трупів мають розтрощені черепи, тож вони припустили, що всіх жертв забили до смерті уві сні.
— Я теж так припустив би.
— Тоді як ми пояснимо птахів? Авжеж, ворони не чекали на даху, поки хтось підніметься до них і трісне по голові.
— Я не знаю, на що ви натякаєте. До чого тут мертві пташки?
— До всього. Їх не забили й не застрелили.
Віктор пирхнув.
— Надихалися димом?
— Коли селище підпалили, вони були вже мертві. Усе було мертве. Птахи. Худоба. Люди. Ніщо не рухалося, ніщо не дихало. Стерилізована зона, в якій усе живе було знищено.
Він не відповів.
Ріццолі нахилилася вперед, до його обличчя.
— Скільки «Октагон Кемікалз» пожертвував вашій організації цього року, докторе Бенкс?
Віктор підніс до вуст воду, не поспішаючи сьорбнув.
— Скільки?
— Ідеться про… десятки мільйонів. — Він глянув на Кроу. — Я хотів би ще води, якщо можна.
— Десятки мільйонів? — перепитала Ріццолі. — Може, радше вісімдесят п’ять мільйонів доларів?
— Може бути й так.
— А за рік до того вони не дали вам нічого. То що змінилося? «Октагон» зненацька відчув, яка важлива доброчинність?
— Це краще їх запитати.
— А я питаю вас.
— Я справді хотів би ще води.
Кроу зітхнув, узяв порожню чашку
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грішна», після закриття браузера.