Читати книгу - ""Каселона". Природний добір, Олена Гриб"

***

/«Каселона»/

Сем проспав чотири години – якщо, звичайно, можна назвати сном тривожний напівнесвідомий стан, що зрідка переривався бурмотінням «Зірниці», яка (спасибі, удосконалювачі!) запалала бажанням озвучувати кожну дрібницю, що відбувалася в системі.

В голові гуло, думки розбігалися…

Крижана вода трохи поліпшила ситуацію, але загальне самопочуття не надто покращилось, і це позначалося на настрої. Ще й апарат кормосумішей виплюнув якусь вітамінно-поживну кашу зі смаком мокрого сіна та запахом паленої гуми… І одяг після прання помітно збігся. І Катя приснилася – жонглювала, бачите, лайсами та чиєюсь головою!

– «Заро», листи.

«Любове моя, де тебе носить? Я виснажилась як сумна лухулоля, скоро почну бігати під місяцем по краю землі. Наші мільйони щасливих хвилин стануть пшиком. Коли прилетиш, подай знак. Хочу цілувати тебе як остання птаорі на заході дощового дня. Дуже сподіваюся, що ми говоримо однією мовою. Милий-єдиний, ти ж мене розумієш? Ціную твоє мовчання і люблю довічно. До кінця віку, ясно?» – зволила нагадати про себе напарниця, та ще й знову абракадаброю.

– Я не тупий, – буркнув Сем дзеркалу і скривився – відображення глумливо натякало, що він помиляється. – Пункт призначення – острів Тікоміта поблизу Максієни, на кону великі гроші, відповідати не треба, тому що нічого досить божевільного я не придумаю, як не старатимуся. Натякнула б краще, що ми шукаємо. Чи кого? «Заро», що на Імодалісі з літочисленням? Коли у них закінчується століття? Бери стандартну добу.

Бортовий комп’ютер трохи підвис, потім видав чотири цифри, що відповідали різним календарям: звичайному, релігійному, земному та імперії Талтіс. Саме останній привертав увагу. Згідно з ним, через два тижні епоха Тихих Вод зміниться епохою Синьої Миші. Ця подія – аж ніяк не державне свято, але в Арлонській області його збираються святкувати гучно.

– Схоже, я тупий. – Сем згорнув розгорнуті «Зірницею» вікна і з зітханням визнав: короткий перепочинок закінчено, настав час розгрібати справи, поки вони не навалилися купою і не поховали його під своєю вагою. – Йдеться знову про місце чи дату?

На жаль, на такі питання бортовий комп’ютер відповідати не вмів.

– У будь-якому разі я встигаю. – Хоч би не накаркати! – Жодних лазівок і штрафів, діємо як мирні законослухняні громадяни. Це наказ, «Заро»! Навіть якщо я збожеволію і полізу на рожен, не слухай мене. Готуйся до гіперстрибка до межі системи Фарріса. Трасу не міняємо! Наказ. Ах ти ж чорт! – Несподіваний спогад змусив скрипнути зубами і стукнути кулаком у стіну від безсилої злості. – Тебе ще переналаштовувати треба… Ненавиджу зміни.

Хоча керувати системою можна було звідусіль, Сем вирушив у рубку. Там атмосфера сприяла посидючості та терпінню, тому шанси на те, що в якийсь момент він плюне на все (безліч людей використовують те, що є, і нічого під себе не підлаштовують!) і знайде інше завдання, зводилися до мінімуму.

«Треба. Просто треба», – список налаштувань, які вимагали корекції, наближався до безкінечності, але поступово кількість помаранчевих цяток (позначок про зовнішні зміни) почала наздоганяти зелені (оптимальні для зразкового зорельота класу Ель).

Насамперед – розібратися з розподілом енергії. Сем полінувався дізнаватися, що таке «Комфорт 18.1» і чому він глушить продуктивність, тому без довгих роздумів вимкнув і цю функцію, і десяток інших незнайомих програм на кшталт «Особистого тренера 22.2» або «Щасливого улюбленця 1.6».

Далі – двигуни, насамперед обмежені оновленням маневрові; система безпеки (ніяких сучасних витівок – вистачить і нового профілю «Все без Реббіта», що прирівнював техніка до сторонніх потенційно небезпечних суб’єктів); і, як вишенька на торті, персональне адміністрування.

– Більше жодних команд «Наказ» після наказу. – Сем із задоволенням прибрав ненависний пункт. – І жодних запізнілих ударів струмом чи паралізатором. Нормальні системи б’ють на випередження. Ну що? Наче все? – Він прокрутив меню у зворотний бік. – Так, це кінець, – видихнув полегшено. – Попередь усіх і перезавантажуйся. Наказ, «Заро». Сподіваюсь, я кажу це востаннє.

Світло мигнуло і згасло, шум приладів затих, система вентиляції зупинилася. Сем заплющив очі і почав подумки рахувати до двадцяти. Іноді «Зірниця» справлялася й швидше, але такі випадки були винятком, а не правилом.

На цифрі п’ять тиша зникла. Поверхом нижче пролунали схвильовані голоси і злякане охкання, за прочиненими дверима забряжчало скло (хтось явно промахнувся повз дверний отвір), по заплющених повіках Сема пройшовся відблиск ліхтарика планшета і відразу змінився потужним яскравим променем справжнього ліхтаря.

– Кепе, це жарт такий дивний? – Близький крик Атріка пролетів повз вуха і навіть не спровокував хвилю невдоволення. – Що ще за апокаліпсис?

– Система перезавантажується, – повідомив Сем про очевидне і неохоче розплющив очі, щоб побачити вкритого мильною піною техніка на відстані витягнутої руки і Матісу біля дверей. – За кілька секунд з’явиться світло. Раджу не панікувати, а повернутися в каюту і вдягнути бодай труси.

Атрік тупнув босою ногою і надійніше стиснув на поясі довгий пухнастий рушник.

– Ти написав, що нам кінець, кепе, – гаркнув звинувачувальним тоном. – В чому річ?