Читати книгу - "Карта днів"

Другою дивною річчю, крім цих дивних копів, була їхня патрульна машина. Вона була стара. Модель тридцяти-, а може й сорокалітньої давності. Я зауважив, що таких більше не виготовляють. І дуже давно.

— Може, вони не можуть дозволити собі нові?! — висловила здогад Бронвін.

— Може, — відповів я.

В якусь мить копи пригальмували та відстали. Я бачив у дзеркалі, як при цьому водій говорив по рації.

Потім вони різко звернули на якусь ґрунтову дорогу та зникли з поля зору.

— Це було так дивно, — прокоментував я.

— Забираймося звідси, перш ніж вони повернуться, — сказав Єнох. — Портмане, харе кататись, як моя няня, та втопи крайню праву педаль!

— Гарна ідея, — відповів я та прискорився. Але за кілька миль двигун почав тривожно торохтіти, а на панелі приладів спалахнув червоний вогник.

— Блін, якого біса, — промимрив я.

— Це легко виправити, — озвався Єнох. — Але я не знатиму точно, поки не гляну.

Ми щойно були проминули випалений сонцем рекламний щит, на якому було написано: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО СТАРКА! НАСЕЛЕННЯ 502».

Трохи далі була саморобна табличка, де було написано: «ЗМІЇ НА ПРОДАЖ — ДЛЯ ДОМУ ЧИ НА М’ЯСО».

Торохтіння у двигуні ставало дедалі гучніше. Я реально не хотів зупинятися в містечку під назвою Старк із населенням у п’ятсот дві душі, але, здається, вибір був невеликий. Тому я звернув до мийки для вантажівок, де був майже порожній паркувальний майданчик, і ми всі повиходили, щоб подивитись, як Єнох буде копирсатись під капотом.

— Це найдивніша річ, — сказав він після короткого огляду. — Я знайшов, яка деталь вийшла з ладу, але не можу зрозуміти, що з нею сталось. Вона мала прослужити сто тисяч миль.

— Думаєш, хтось її зіпсував? — запитав я.

Єнох почухав підборіддя, вимазавши його моторним мастилом.

— Я не знаю, як це можливо, але навряд чи зможу пояснити це інакше.

— Нам усе одно, як це зламалося, — сказала Емма. — Головне, чи зможеш ти це полагодити.

— І як швидко, — додала Бронвін, глянувши на темне небо.

Уже вечоріло, а вдалечині збиралися грозові хмари. Попереду маячила паскудна ніч.

— Авжеж, я зроблю це, — сказав Єнох, б’ючи себе в груди, — хоча мені тут, напевне, знадобиться трохи допомоги від ходячої паяльної лампи, — повернув він голову до Емми. — А як довго це буде, залежить від кількох речей.

— Добривечір, — раптом почувся незнайомий голос, і ми, повернувшись, побачили хлопчика, котрий стояв трохи збоку, на якомусь підвищенні, де паркувальний майданчик упирався в поле, заросле дикою травою.

На вигляд йому було десь років тринадцять. Він мав коричневу шкіру й носив старомодну сорочку та кепі. Говорив він тихо, а ходив іще тихіше — настільки, що ніхто з нас не почув, як той був підійшов.

— Звідки ти прийшов? — запитала Бронвін. — Ти мене злякав!

— Відтіль, — сказав хлопчик та показав на поле поза ним: — Мене звати Пол. Вам помогти треба?

— Ні, якщо в тебе нема двокамерного карбюратора низхідного потоку для «астон-мартін-вантіджа» тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року, — відповів Єнох.

— Ні, — відказав Пол. — Але в нас є місце, де ви зможете заховати цю штуку, поки її не підлатаєте.

Це привернуло нашу увагу. Єнох вистромив голову з-під капота.

— І від кого ми повинні ховатись?

Якусь мить Пол нас розглядав. Його постать вимальовувалась темним силуетом на тлі неба, що вже починало темніти, і тому я не міг бачити виразу його обличчя. Він мав на диво солідну поставу, як на хлопчика свого віку.

— Ви не відсіль, чи не так? — запитав він.

— Ми з Англії, — відповіла Емма.

— Добре, — сказав він. — У цих краях таким людям, як ми, небажано залишатися під відкритим небом після заходу сонця, якщо тільки в них немає на це до біса вагомих причин.

— Що ти мав на увазі під «як ми»? — запитала Емма.

— Ви не перші дивні, які приїхали сюди з міста і в яких поламався автомобіль саме на цій ділянці дороги.

— Що він?.. — озвався Мілард, насмілившись і собі взяти участь у розмові. — Ти щойно сказав «дивні»?

Хлопчик, здається, ніяк не здивувався, почувши слова, що лунали з порожнечі.

— Я знаю, хто ви. Я сам такий. — Він повернувся та пішов у поле: — Ходім. Вам не треба тут бути, коли люди, які налаштували цю пастку, прийдуть подивитись, що вони спіймали. Й автомобіль теж заберіть, — кинув він через плече. — Гадаю, ваша силачка зможе легко його допхати.

Ми здивовано дивились йому в спину і не знали, що робити. Наш досвід спілкування з дивними в цій частині світу зробив нас недовірливими.

Емма нахилилася до мене та промовила:

— Треба спитати в нього, чи він не знає, хто такий… — й у той самий момент, коли вона сказала останні два слова, які логічно завершували фразу, не дуже далеко попереду нас, за полем, через яке йшов Пол, вони — саме ті слова — спалахнули неоновими літерами: Вогненний Чоловік.

Це був знак — буквальний та фактичний, — зроблений із неонових ламп. Колись там було написано «Маєток “Фламінго”»,[43] але потім кілька літер згоріли. Більшу частину маєтку — чи що воно там було — затуляв від нас сосновий гай.

Ми з Еммою дивились одне на одного, наче громом оглушені, та усміхались.

— Ну, — озвалася вона, — ти чув, що він сказав.

— Дивні мають триматися разом, — промовив я.

І ми всі рушили слідом за ним.

Ми йшли за хлопчиком через поле, по стежці, захованій у траві та непомітній із дороги. Позаду, крекчучи, Бронвін по горбкуватій землі штовхала «астон», який рухався сяк-так. Якщо не зважати на якийсь автомобіль, що проїхав головною дорогою, чи на шипіння пневмогальм на мийці для вантажівок позаду нас, то вечір був тихим.

Ми пройшли повз старий знак, що вказував на мотель (під яким була табличка «ПРОДАЄТЬСЯ»), подолали сосновий гай, і перед нами постав сам мотель… або те, що від нього залишилось. Імовірно, десь у 1955-му році це був пік крутизни зі своїм V-подібним дахом, наче два підняті крила, басейном у формі нирки та бунгало з окремими входами, але тепер він однозначно