Читати книгу - "Алтин-толобас"

Оркестр — арфа, віолончель і рояль — награвав меланхолійну мелодію, а співачка в довгій сукні з майже таким же довгим декольте співала щось про п'янкі російські вечори, але не про підмосковні (ту пісню Ніколас знав).

У далекому кінці зали, за колонадою, стояли три більярдні столи. Два були порожні, а біля центрального сам із собою ганяв кулі надзвичайно опасистий пан в атласній камізельці. Магістр одразу впізнав Йосифа Габунію. Впізнав і той-тер'єра Жужу, що мирно дрімав просто на зеленому сукні. Сенс солітера, здається, полягав у тому, щоб загнати в лузи всі кулі, не потурбувавши сучечки. І треба сказати, віртуоз блискуче виконував своє завдання. Пихкаючи й навалюючись величезним животом на край столу, Великий Coco довго цілився, потім коротко, точно бив, і кулі стукались одна об одну, виписуючи ідеальну траєкторію, котра неодмінно завершувалася ситим погойдуванням сітки. Іграшкове собача, видно до всього звикле, від стукоту куль не прокидалося й лиш час від часу стригло чорними гострими вушками.

У зубах у банкіра стриміла довга сигара, на волохатих пальцях сліпучо сяяли персні, а на бортику поблискував кришталевий келих із коньяком. Оддалік, на малахітовому столику, стояла пузата сулія, вже напівпорожня, ваза з фруктами й неосяжна коробка шоколадних цукерок.

— Кульки ганяєте, Миколо Олександровичу? — запитав товстун, зиркнувши на Фандоріна, й рухом густих брів звелів служнику йти.

— Ні, — коротко відповів Ніколас, розглядаючи інтригуючого пана.

У житті він мав такий же вигляд, як і на журнальних фото — комічний пузир, який ніби перекочував до московського клубу із голлівудського фільму про превеселі двадцяті. Забив у лузу чергову кулю, нагородив себе шоколадною цукеркою, з насолодою випустив цівку диму.

— Ви із стародавнього роду? — не втримавшись, поцікавився Фандорін, марно намагаючись виявити хоч якісь ознаки породи в одутлій фізіономії та повадках банкіра. — Здається, у великого князя Михайла Миколайовича був казначей князь Габунов. Ви, певно, із тих Габунових?

— Ні, Миколо Олександровичу, — з очевидним жалем похитав головою Великий Coco. — Я, мабуть, єдиний у світі грузин зовсім не князівського походження. З діда-прадіда плебей. Але спасибі, що сказали про цього вашого князя. Може, я і зроблю його своїм пращуром.

— Хіба тут не щось на зразок дворянського зібрання? — притишив голос Фандорін. — Я читав, що це цілковито ексклюзивний клуб для тих, у чиїх жилах тече блакитна кров.

— Зелена, — виправив Габунія, натираючи крейдою кінчик кия. — Плати п'ять тисяч на рік, заручись рекомендацією одного з членів, і ти вже дворянин. Якщо без рекомендацій — тоді десять тисяч… Ви ж бо, Миколо Олександровичу, тут повноправно. Мені зібрали на вас досьє, я знаю, що рід Фандоріних відомий із дванадцятого століття. Хочете, дам рекомендацію до клубу?

— Дякую, не варто, — сухо відповів Фандорін, іще не вирішивши, як йому слід триматись із цим незрозумілим паном. По телефону розмовляв, як людина діла, а тепер вдає з себе клоуна, про серйозне говорити явно не бажає.

— Спи, Жужечко, спи, малюпусенька. — Тривалий приціл, швидкий удар — в лузу. — Розумник, Coco. Отримуй трюфельочок… Цукерку не хочете? Даремно, мені на замовлення роблять, найулюбленіші, — продовжував плести нісенітниці Йосиф Гурамович. — А до клубу правильно вступати не хочете. Що за назва така — «Педігрі»! Ті, хто англійської не знає, думають, що тут собаководи або педерасти збираються. Деякі навіть на запрошення ображаються, або, як у нас висловлюються деякі аристократи, беруть у падлу. Адміністрація хоче змінити назву на «Блакитну кров». Але теж виходить двозначно.

Співачка, що доспівала довгу пісню про п'янкі вечори, оголосила в мікрофон:

— А тепер, за традицією, для нашого дорогого Йосифа Гурамовича прозвучить його улюблена пісня «Суліко».

І, склавши руки на грудях, заспівала:

Я могилу милой искал,

Но ее найти нелегко.

По залі пронісся шелест неголосних оплесків. Габунія відклав кия, поклонився і зробив вигляд, що диригує оркестром.

— Ненавиджу цю тягучку, — пробурчав банкір Фандоріну і, склавши губи трояндочкою, послав співачці поцілунок рукою. — Дулю тобі, а не сто баксів, козо драна.

— Послухайте, — тихо запитав Ніколас, — навіщо ви блазнюєте? Ви ж зовсім не такий.

Йосиф Гурамович зухвалому запитанню зовсім не здивувався, а лише глянув скоса на магістра блискучим оком.

— По-перше, Миколо Олександровичу, я почасти і є блазень. — Він пройшовся навколо столу, вибираючи позицію для удару. — А по-друге, не можна розчаровувати людей. Вони від мене очікують певної поведінки, навіщо ж я руйнуватиму імідж? Я, приміром, теніс терпіти не можу, а ходжу грати. Ракеткою по м'ячику ледве попадаю. Але, як кажуть, виграє не той, хто добре грає, а хто правильно вибирає партнерів. Що сходить з рук товстому, смішному Coco, який лупить на барвихинському корті в сітку, не зійшло б з рук Йосифу Гурамовичу, котрий дере всіх у більярд і покер. Це вже не для справи — для душі. Я, Миколо Олександровичу, ніколи не програю, навіть якщо мене обробляють під суху, як учора на корті з… — Тут він назвав ім'я та по батькові, од яких Ніколас здригнувся — чи не жартує? Не схоже, щоб жартував.

Несподівано грузин повернувся до Фандоріна всім своїм повним тілом, подивився магістру в вічі й запитав:

— Миколо Олександровичу, ви взагалі-то хто?

Ніколас заморгав. Що за запитання таке? Чи хитрий банкір знову придурюється?

— Ні, я знаю, що ви британський підданий російського походження, — продовжив Йосиф Гурамович, — що ви фахівець з російської історії, що позавчора прилетіли, зупинилися в «Інтуристі» і мали намір попрацювати в архіві. Я ж говорив, мені зібрали на вас досьє. Але там немає нічого такого, через що Сєдой мав би напускати на вас самого Шурика. Значить, досьє можна спустити в унітаз, найголовнішого про вас там немає. Хто ви? Судячи з того, що ви самі на мене вийшли, ви не проти мені про це розповісти.

Невже Великий Coco нічого не знає? Не може бути. Прикидається.

— Сєдой? Який Сєдой? — обережно спитав Фандорін.

Габунія задоволено кивнув:

— Ага. Хто такий Шурик, ви не запитуєте. Авжеж, учора ви з ним близько познайомилися. Дивно, як це ви й досі живі.

— Не в останню чергу вашими молитвами, — в тон йому відповів Ніколас. — Чому ваші люди за мною стежили?

— Мої люди стежили не за вами, а за Шуриком. — Йосиф Гурамович поклав кия, почав хусткою витирати руки, забруднені крейдою. — Тому що він працює на Сєдого. Всі знають,