Читати книгу - "Крадійка книжок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Аякже.
- Аякже, аякже. — Він спробував вишпортати із землі ще одного камінця, але порізав палець.
— Так тобі й треба.
- Saumensch .
Якщо останнім словом людини було Saumensch, Saukerl або Arschlosh, це означало, що ваша взяла.
Для крадіжки кращих умов годі шукати. То був початок березня, і надворі стояв похмурий день, а температура була лише на кілька градусів вища нуля — набагато неприємніше, ніж мінус десять. Надворі людей майже не було. А ще — дощ, який сипався, ніби сіра стружка з олівця.
— То як, ідемо?
— На велосипедах, — запропонував Руді. — Можеш взяти один з наших.
Цього разу хлопцеві кортіло самому залізти до будинку.
— Сьогодні я полізу, — сказав він, поки вони їхали, примерзаючи долонями до керма.
Лізель швидко зорієнтувалася.
— А може, не треба, Руді? Там всюди розкидані якісь речі. І дуже темно. Такий недоумок, як ти, неодмінно за щось перечепиться або на щось наштовхнеться.
— Щиро вдячний за турботу. — У такому настрої ніщо не могло його стримати.
— А ще треба зістрибувати з підвіконня. Набагато вище, ніж ти думаєш.
— То, по-твоєму, я не зможу зістрибнути?
Лізель піднялася на педалях.
— Нічого подібного.
Вони переїхали міст і запетляли пагорбом нагору до вулиці Ґранде. Вікно було відчинене.
Як і минулого разу, діти обстежили будинок. В освітленому вікні першого поверху, де, очевидно, була кухня, вони розгледіли якусь тінь. Вона рухалася кімнатою то в один, то в інший бік.
— Пару разів об’їдемо квартал, — сказав Руді. — Добре, що ми взяли велосипеди, еге ж?
— Головне, не забудь їх потім забрати.
— Ой як смішно, Saumensch. Вони, знаєш, трохи більші за твої смердючі туфлі.
Вони каталися десь зо п’ятнадцять хвилин, але мерова дружина досі була внизу, дуже близько від бібліотеки. Як вона тільки посміла так довго пильнувати кухню! Основною ціллю Руді, безперечно, була кухня. Він заліз би туди, набрав би стільки їжі, скільки зміг би винести, і, якщо у нього залишиться (тільки якщо залишиться) ще кілька секунд, по дорозі назад він би запхав до штанів ще якісь книжку. Першу, що трапиться під руку.
Втім, Руді мав одну слабинку — він був дуже нетерплячий.
— Уже пізно, — сказав хлопець і зібрався їхати додому. — Ти їдеш?
Та Лізель не зрушила з місця.
Вона вже давно прийняла рішення. Вона приволокла того іржавого велосипеда аж сюди нагору і нізащо не збиралася повертатися з порожніми руками. Дівчинка опустила велосипедне кермо у канаву, озирнулася, чи немає поблизу сусідів, і пішла до вікна. Ішла швиденько, але не квапилась. Наступаючи на закаблуки, ногами скинула туфлі.
Пальці міцно вхопилися за дерево, і вона пробралася до кімнати.
Цього разу, нехай навіть трішки, але Лізель почувалася впевненіше. За кілька секунд вона обійшла бібліотеку, вишукуючи назву, яка припала б до душі. Три-чотири рази вона вже простягала руку, щоб взяти книжку. Навіть подумала, чи не поцупити більше книжок, але все таки вирішила не порушувати власних правил. Наразі їй потрібна одна. Вона вивчала полиці і чекала.
Через вікно позаду неї до кімнаті прокралося ще більше темряви. Повітря наповнилося запахом пилюки і крадійства, і тут Лізель побачила її.
Червона книжка з чорним написом на корінці. «Der Traumtr Е ager». «Носій снів». У думках одразу з’явилися Макс Ванденбурґ і його сни. Про докори сумління. Про виживання. Про покинуту сім’ю. Про поєдинки з фюрером. Вона пригадала і власні сни — свого братика, що помер у потязі, і його появу на сходах, тут, за рогом, за кілька метрів від цієї самої кімнати. Крадійка книжок бачила його закривавлене коліно — це її рука зіштовхнула хлопчика з ґанку.
Лізель вийняла книжку з полиці, запхала під пахву, видерлася на підвіконня і зістрибнула вниз — одним махом.
Руді тримав її туфлі. Наготував для неї велосипеда. Дівчинка взулася, і вони поїхали.
- Ісус, Марія і Йосип, Мемінґер. — Раніше він ніколи не звертався до неї на прізвище. — Та ти точно божевільна. Сама хоч розумієш?
Лізель погодилася, несамовито крутячи педалі.
— Розумію.
На мості Руді підсумував їхні вечірні походеньки.
— Ті люди або зовсім дурні, - сказав він, — або дуже люблять свіже повітря.
НЕВЕЛИЧКЕ ПРИПУЩЕННЯ
А може, на вулиці Ґранде жила жінка, що не зачиняла вікна бібліотеки з якоїсь іншої причини, — але це вже говорить мій цинізм або надія.
А може, і те, й інше.
Лізель заховала «Носія снів» під куртку і взялася читати, щойно прибігла додому. Вона примостилася на дерев’яному кріслі біля ліжка, розгорнула книжку і прошепотіла:
— Це нова, Максе. Спеціально для тебе. — Дівчинка почала читати. — Розділ перший. Дуже доречно, що носій снів з’явився на світ тоді, коли все місто спало…
Лізель щодня прочитувала по два розділи з нової книжки. Один — зранку перед школою, другий — щойно поверталася додому. Іноді вночі, коли не могла заснути, прочитувала ще половину наступного розділу. Бувало, що вона так і засинала, зісунувшись зі стільця на край ліжка.
Це стало її місією.
Вона давала Максові «Носія снів» , ніби самі лише слова могли його нагодувати. У вівторок їй здалося, що він поворухнувся. Вона могла заприсягтися, що він розплющив очі. Навіть якщо й розплющив, то лише на мить, і це більше скидалося на гру її уяви і сприйняття бажаного за дійсне.
У середині березня пішли перші тріщини.
Одного дня на кухні Роза Губерманн — незамінна у кризових ситуаціях — мало не зірвалася. Вона підвищила голос, а тоді швиденько стишила його. Лізель відірвалася від книжки і тихцем прокралася до коридору. Хоч до кухні їй було рукою подати, але дівчинка ледь-ледь розбирала мамині слова. Коли вона таки розчула, то пожаліла, що вони дісталися її вух, бо Роза говорила страшні речі. Але так воно й було насправді.
Зміст маминого голосу
А що, як він не прокинеться?
Що, як він тут помре, Гансі?
Що тоді? Що, заради Бога, ми будемо робити з його тілом? Ми не можемо залишити його тут, ми задихнемося
від смороду… ми ж не можемо винести його надвір
і тягнути вулицею, правда?
Що ми скажемо? «Нізащо не здогадаєтесь,
що ми цього ранку знайшли у нашому підвалі…»
Вони заберуть нас, назавжди.
І вона мала рацію.
Труп єврея — неабияка проблема. Губерманни мусили виходити Макса не лише заради нього, а й заради себе. Навіть тато, який завжди заражав усіх спокоєм, відчував тягар їхнього становища.
— Послухай. — Його голос був тихим, але твердим. — Якщо таке станеться — якщо він помре, — нам доведеться щось вигадати. — Лізель
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крадійка книжок», після закриття браузера.