Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

…Мюллер виїхав на місце вбивства Рольфа й Барбари разом з найкращими своїми сищиками — він узяв старих, які ловили з ним і бандитів, і націонал-соціалістів Гітлера, і комуністів Тельмана й Брандлера в двадцятих роках. Він брав цих людей у виняткових випадках. Він не переводив їх у гестапо, щоб вони не зазнались: кожний слідчий гестапо сподівався на допомогу експертів, агентів, диктофонів. А Мюллер був шанувальником Чапека — сищики в цього письменника обходилися своєю головою і своїм досвідом.

— Взагалі нічого? — перепитав Мюллер. — Ніяких зачіпок?

— Ніякого біса, — відповів сивий, із землистим обличчям старий. Мюллер забув, як його звати, хоча вони були на «ти» з 1926 року. — Це схоже на вбивство, яке ти розкручував у Мюнхені.

— На Егмонштрасе?

— Так. Будинок дев'ять, по-моєму…

— Вісім. Він уколошкав їх на парному боці вулиці.

— Ну й пам'ять у тебе.

— А хіба ти на свою скаржишся?

— П'ю йод.

— А я — горілку.

— Ти генерал, тобі можна пити горілку. Звідки в нас гроші на горілку?

— Бери хабарі, — хмикнув Мюллер.

— А потім попадеш до твоїх катів? Ні, краще я вже питиму йод.

— Валяй, — погодився Мюллер. — Валяй. Відверто кажучи, я з радістю поміняв би свою горілку на твій йод.

— Роботи дуже багато?

Мюллер відповів:

— Поки що — багато. Скоро її зовсім не буде. То що ж нам робити, га? Невже так нічого й немає?

— Нехай у твоїй лабораторії подивляться на кулі, якими уколошкали цю парочку.

— Подивитися — подивляться, — погодився Мюллер. — Неодмінно подивляться, можеш про це не турбуватись…

Увійшов другий старик і, підсунувши стільця, сів коло Мюллера. «Старий чорт, — подумав Мюллер, глянувши на нього, — та він же фарбується. Точно, в нього пофарбоване волосся».

— Ну? — спитав Мюллер. — Що в тебе, Гюнтер?

— Дещо є.

— Слухай, чим ти фарбуєш волосся?

— Хною. Воно в мене не сиве й не чорне, а якесь строкате, а Ільзе померла. Молоденьким подобаються юні солдати, а не старі сищики… Послухай, тут одна стара в будинку навпроти бачила годину тому жінку й солдата. Жінка йшла з дитиною, очевидно, дуже поспішала.

— В чому був солдат?

— Як у «чому»? В формі…

— Я розумію, що не в трусах. У чорній формі?

— А… Ну, звичайно, в чорній, ви ж зеленим охороняти не доручаєте.

— В яку вони сіли машину?

— Вони сіли в автобус.

Мюллер від несподіванки навіть підвівся:

— Як це в автобус?!

— Так. У сімнадцятий номер.

— У який бік вони поїхали?

— Туди, — махнув рукою Гюнтер, — на захід.

Мюллер схопився із стільця, зняв трубку телефону й, похапцем набравши номер, сказав:

— Шольц! Швидко! Наряди по лінії сімнадцятого автобуса — раз! «Піаністка» й охоронник. Що? Звідки я знаю, як його звуть! З'ясуйте, як його звуть! Друге — негайно підніміть на нього досьє: хто він, звідки, де рідні. Весь послужний список — мені, сюди, негайно. Коли з'ясуєте, що він був хоч раз у тих же місцях, де бував Штірліц, одразу повідомте! І пошліть наряд у засаду на квартиру Штірліца.

Мюллер сидів на стільці біля дверей. Експерти гестапо й фотограф уже поїхали. Він лишився із своїми старими, і вони розмовляли про минуле, перебиваючи один одного.

«Я програв, — думав Мюллер, заспокоєний розмовою своїх давніх товаришів, — але в мене в запасі Берн. Звичайно, так усе складніше, там чужа поліція й чужі прикордонники. Але один козир, головний, мабуть, вибито з рук. Вони бігли до автобуса, отже, це не спланована операція. Ні, про операцію тут безглуздо й думати. Росіяни, звісно, стоять за своїх, але посилати на смерть кількох чоловік для того, щоб спробувати, тільки спробувати звільнити цю «піаністку», — навряд. Хоча, з другого боку, вони розуміли, що дитина — її ахіллесова п'ята. Може, тому вони й пішли на такий риск? Ні, що я плету? Не було ніякого запланованого риску: вона сідала в автобус, нічого собі риск… Це ідіотизм, а не риск…» Він знову зняв телефонну трубку.

— Це Мюллер. По всіх лініях метро також попередьте поліцію про жінку з дитиною. Назвіть її ознаки, скажіть, що вона злодійка і в'бивця, нехай беруть. Якщо помиляться й схоплять більше, ніж треба, — я їм пробачу. Нехай тільки не пропустять ту, яку я чекаю…

Штірліц постукав у двері камери: мабуть, за ті години, які він тут провів, змінилася варта, тому що на порозі тепер стояв не той червономордий хлопець, а Зігфрід Бейкер — Штірліц не раз грав з ним у парі на тенісних кортах.

— Привіт, Зіггі, — сказав він, посміхнувшись, — гарненьке місце для зустрічі. Хіба не так?

— Навіщо ви покликали мене, номер сьомий? — спитав Бейкер дуже спокійно, рівним, глухуватим голосом.

«У нього завжди була уповільнена реакція, — згадав Штірліц. — Він добре бив з лівої, але завжди трохи зволікав. Тому ми з ним і програли прес-аташе з Туреччини».

— Невже я так змінився? — спитав Штірліц і автоматично помацав щоки: він не голився другий день, і щетина виросла досить велика, але не така колюча; колючою щетина була тільки ввечері — він привчив себе голитися двічі на день.

— Навіщо ви покликали мене, номер сьомий? — повторив Зігфрід.

— Ти що, збожеволів?

— Мовчати! — гаркнув Бейкер і грюкнув важкими дверима. Штірліц усміхнувся й сів на металеву, пригвинчену до бетонної підлоги табуретку. «Коли я подарував йому англійську ракетку, ній навіть сльозу пустив. Усі громили й негідники тонкосльозі. Це така в них форма істерії, — подумав Штірліц. — Слабкі люди завжди кричать або лаються, а громили плачуть. Слабкі — це я неправильно подумав. Добрі — так буде правильніше. І тільки дуже сильні люди вміють підкоряти себе собі».

Коли вони перший раз грали в парі з Зігфрідом проти обергрупенфюрера Поля (Поль перед війною вчився грати в теніс, щоб схуднути), Бейкер шепнув Штірліцу:

— Будемо програвати з нульовим рахунком чи для годиться трохи поборемось?

— Не мели дурниць, — відповів Штірліц, — спорт є спорт.

Зігфрід почав немилосердно підігрувати Полю. Він дуже хотів сподобатися обергрупенфюрерові. А Поль накричав на нього:

— Я вам не лялька! Прошу грати зі мною як із суперником, а не як з дурним дитям!

Зігфрід з переляку почав ганяти Поля по майданчику так, що той, розлютившись, кинув ракетку й пішов з корту. Бейкер тоді зблід, і Штірліц помітив, як у нього дрібно тремтіли пальці.

— Я ніколи не думав, що в тюрмах працюють такі нервові хлопці, — сказав Штірліц. — Нічого не сталося, дружище, нічого, абсолютно нічого. Іди в душ, отямся і гайда додому, а післязавтра я пораджу тобі, що треба робити.

Зігфрід пішов, а