Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

Після того розгорнутою лавою пішла сотня, праворуч від шляху вперед.

Видно було нам, як ліворуч від шляху повів сотник Бурба свою 4-ту сотню в атаку — легко, гарно, як на параді, бравурно.

Ще далі зліва, мабуть, билася піхота. Багато стрілянини. Туди ж били й гармати. Нам двом, правофланговим, передали по лаві: посуватися праворуч і вперед, переглянути терен за зломом місцевості.

Тепер біля мене був козак не нашої сотні, той, що мав півброви чорної, а півброви білої, але й не наш Стрільченко, що теж таку брову мав.

Проїхавши пару сотень кроків (сотню ми вже не бачили), зустріли нашого командира полку [Петра Дяченка] з козаком Вовком. Зголосилися до командира полку і сказали, чого ми тут. Тепер уже ми, четверо, стояли за зломом терену, що спускався лагідно до рівчака чи річечки, береги якої поросли деревами та кущами.

Зовсім близько від нас, за тою річкою, бачимо: швидко маршують чоловік зо двадцять піхоти в уніформах школи червоних курсантів. Атакувати через потік неможливо. Знімає полковник Дяченко карабін, і ми теж за його прикладом, та й стрільнули в тих курсантів.

Умить їхній відділ став. І як на вправах: один шерег стоячи, другий із коліна, й чути було:

— Плі!

В Азора — куля у стегні. Біло-чорному коневі куля повибивала зуби. Полковникові декілька куль пробило бурку. Зіпсували одяг і Вовкові. Курсантам було, видно, дуже "ніколи", й, на наше щастя, другого "плі" не було. Та й ми на перший момент забули про наші рушниці.

Азор стрибав на трьох. Другий кінь спустив голову: в нього весь час текла кров з рота. Полковник Дяченко наказав нам відійти в запілля.

Переходили ми те, за хатою, побойовище. Лежало все. Поодалік лежав і їхній командир. Він боронився до останнього набою, навіть Андрієві Лепесі, що насідав на нього, вже порожнім револьвером намагався розбити голову.

Але…

Піднялась одна голова.

— Дабєйтє, таваріщі, -ледь вимовила і впала знов.

Все ж один був живий… і лишився живий.

На шляху нам дали партію полонених, щоб довели в запілля. Забрали. Довели. Здали до більшого гурту.

Тульчин наш. Зметена ще одна перешкода.

Спаслося тільки те, що мало час втекти.

Бій затих.

Ті, що переслідували ворога, збиралися по частинах.

І отут налетів на мене сотник Соловйов, обвинувачуючи мене в утечі з поля бою.

А чого ж він не вислав другої пари, щоб мала зв'язок з нами, коли ми сховалися в терені? Так робиться завжди. І звідкіля ж я знав, що в сотні не знають, що з нами сталося. Та й полковник Дяченко знав, чого ми там, і знав, що робить, коли відсилав до обозу.

До чого доводить сліпа ненависть. І тільки щаслива нагода, присутність там у той час полковника Дяченка, спасла мене й Соловйова від лиха. Він уже розмахнувся, щоб мене вдарити, а я витяг револьвер. У цей час став між нами полковник Дяченко.

Отже, ненавидів мене сотник Соловйов. І не тільки мене: були ми, оті "старі козаки", й інтелігентніша частина сотні йому занозою в його поганому неукраїнському серці.

Декілька днів хлопці Ярмака втішали, розважали. А я довго не смів йому й на очі показатися.

Азора й мішок цукру лишили в одного господаря, щоб доглядів коня. Його рана не була тяжка, але стояти чи лежати він мусів.

І потім ще довго, й в Юнацькій школі, куди ми з Ярмаком були призначені, аж до 1923 року, згадували наших коней.

Ярмак бачив і моє горе, коли мій Мудей упав, і простив мені цей мій не мій гріх.

А далі?

Було й далі.

Перший табір у Польщі для інтернованих був для нашого полку — ой сумні ж Пикуличі біля Перемишля. Холодні, голодні, за високими дротами. Але й там молодість співала пісні.

Я мав грижу ще із Січеслава. Там ми збирали покинуті гармати, і при накочуванні на вагони я оступився. Тепер війни тимчасово (ми вірили тоді і ще довго потім) немає. Якраз час зашити роздертий живіт. Часом грижа при їзді перешкоджала — так ніби хто в живіт ножем пхне. Зробили операцію в Перемишлі у військовому шпиталі. А потім причепилася жовтянка.

Коли вже ходив увесь жовтий, як цитрина, якось затримався біля купки реконвалесцентів. Стояли там у гурті й мирно говорили: наші, поляки й большевики. Вояки згадували про дні, коли, де і як розбивали один одному голови.

Став і слухаю. Бачу, а до мене пильно приглядається один з того гурту большевик. Підходить ближче й ще більше приглядається. Вже всі дивляться тільки на нас. Балачки урвалися. І мені дивно, що знайшов той у мені.

Он! Бєзусловно он, — уже зовсім біля мого обличчя тяжко вимовив червоний.

Я то я, а що далі? — не знаючи, що сказати на те, промовив я.

А Тульчін забил?

Тульчин забути не забув, але нащо це?

І тут він розказав перебіг атаки біля тої хати, після того, як пили вони воду, й закінчив:

— Прасіл тєбя дабіть… нє дабіл… а тєпєрь какрєшето.

Багато дір у тілі показував і перерізаний шаблею язик. Тому так погано говорив.

Вищерблений череп полатали платиновою пластинкою. Все зрослося та загоїлось.

Кому на роду написано висіти, не втопиться.

Надійка з Качківки

Качківка — це село на Поділлі, недалеко містечка Ямпіль…

Було то невдовзі чи, може, і зараз же по повороті із Зимового походу, коли з недалекої Писарівки ми виїхали на фронт. Сільце це, Качківка, лежить у балці, в таких густих садках, що, дивлячись із горбів, тільки де-не-де можна побачити білу стіну будови. Мабуть, якась річечка тече через село, бо пригадую чимало містків по вулицях. Навколо балки і оподалік — ліски.

Уже тижнів зо два усталився фронт біля Качківки. Створився усталений порядок: увечері ми наступали, большевики на ніч лишали нам Качківку, а самі йшли до недалекого лісу чи й поза той ліс, бо далі того лісу ми їх і не ганяли. Як вони було вскочили в ліс, бій кінчався. Ранком большевицька піхота наступала, і ми на день віддавали їм Качківку, — так ніби вели на пашу коней.

У большевиків була причина не спати в селі. Качківка — село вороже їм, неподалік його оперував повстанський відділ. Я того отамана з його штабом бачив, але прізвища не пригадую. Ми ж залишали Качківку, бо кінноті битися в селі незручно. Виходили