Читати книгу - "Кілька років зими"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Колона зупинилася. З вкритої брезентом вантажівки сплигнула Софія і підбігла до Івана. Вона почала протирати йому вологою хусткою очі і рот від піску, намагалася підвести його за допомогою Гелія та Григора. Всі інші пустельні «рицарі» скупчилися довкола них і мовчки спостерігали. Блан стояв трохи поодаль і ласо дивився на Софію.
Привівши нарешті Івана до тями, Софія випросталася на повен зріст, осудливо подивилася на Блана і тихо, але чітко сказала:
— Ви не маєте права так принижувати когось. Так роблять лише слабкі духом, нікчемні особи, які тільки й здатні, що заздрити іншим і вивищуватися над ними за рахунок підлості й грубої сили.
— Чому ви так кажете? Я лише вберіг нас від зіткнення з величезним піщаним вараном, який якраз перебігав дорогу нашому мотоциклу. Я змушений був загальмувати, аби не наскочити на потвору, а він, вочевидь, погано тримався у сідлі, — сказав Блан, глузливо посміхнувшись.
Поволі заспокоївшись, «Рицарі пустелі» знову зайняли місця в машинах і на байках. Колона рушила далі. Блідий та змарнілий Іван пересів до машини з друзями і мовчав до самого вечора. Його товариші теж не озивалися, зрідка виглядаючи у вікна на пустелю. Вже надвечір вони зупинилися на ночівлю у глибокій западині, куди не сягав холодний північний вітер.
* * *
— Прокидайтеся швидше! Невдовзі зійде сонце, — у кволому вранішньому світлі Іван побачив над собою обличчя Гелія. — Я зв’язався з Ремом. Він обіцяв сьогодні визволити нас від цих рицарів. Я дізнався, що це відома банда мотоциклістів, яка тероризує навколишні міста і села. Вони грабують, ґвалтують і вбивають людей. А їхній ватажок Блан вже кілька років як оголошений у загальнодержавний розшук. Нам треба бути напоготові. Рем сказав, що його люди будуть тут за кілька годин. Правда, мені не вдалося точно визначити координати, де ми перебуваємо. Ймовірно, ми дуже збилися з потрібного курсу. Але підпілля не залишить нас у біді, вони вже поспішають на допомогу. Ми повинні бути готовими до можливої сутички.
Іван визирнув з машини. Сонце несміливо виглядало з-за обрію. Нічний вітер вщух, але колючий мороз тримався. Рідкі, покалічені вітром і холодом рослини, що де-не-де продиралися крізь ґрунт, були вкриті сизуватим інеєм. На рівнині застигла похмура вранішня тиша, яка чомусь лякала і насторожувала.
Із іншої вантажівки вислизнув товстий бородань і побіг до найближчих кволих кущів справити свої потреби. Поволі прокидалися й інші «рицарі». Невдовзі до їхньої вантажівки зазирнув Блан. Уважно подивившись на Софію, він посміхнувся і сказав:
— Потрібно вирушати в дорогу. Вже завтра ми маємо наблизитися до околиць Нових Веж — вашої мети. У нас теж є справи в тому напрямку, тому ми можемо підкинути вас якнайближче до міста. Чи, можливо, ви вже передумали мандрувати туди?
— Ні. Ми продовжимо подорож. Але наша угода залишається в силі — коли нам буде потрібно, ми підемо далі самі, — твердо сказав Іван і виплигнув із машини.
— Що ж, тоді в дорогу! Але я раджу вам залишатися у цій вантажівці, бо на шляху можуть траплятися різні несподіванки, і я не хочу, аби ви забилися ще раз, — Блан посміхнувся і пішов до свого байка.
Поснідавши та трохи поспілкувавшись між собою, «рицарі» осідлали мотоцикли й рушили далі. Іван нарахував у колоні півтора десятка бандитів, серед яких були й дві жінки — засмаглі, м’язисті, вдягнені у шкіряні куртки, вони швидше нагадували чоловіків. На найближчому привалі, під обід, одна з них, що їхала на мотоциклі одразу за вантажівкою друзів, наблизилася до їхнього гурту і, схрестивши засмаглі жилаві руки на великих грудях та широко розставивши ноги, почала нахабно роздивлятися Софію. Її яскраві чорні очі, немов дві блискучі жарини, просвердлювали Софію з якоюсь особливою ненавистю і жагою водночас. Зрештою вона виклично промовила:
— Гей ти, рудоволосе стерво! Підійди до мене, негайно! Маю сказати тобі пару слів.
Софія мовчки підвелася і підійшла до неї, спокійно дивлячись в її хижі чорні очі. Бандитка міцно стисла обома долонями ефес старовинного меча, що був припнутий до її лівого боку, обдивилася Софію з голови до ніг, торкнулася однією рукою її долоні, помацала її груди під легким кожушком, а потім хотіла доторкнутися до її розпущеного волосся. Софія впевнено відхилила голову, але погляду від її очей не відвела.
— Що, не подобається? — зверхньо кинула жінка. — А зваблювати чужих чоловіків тобі подобається? Стерво! Начувайся! Якщо ти зачепиш Блана, я тобі перегризу горло і висмокчу до краплини всю твою кров. Він мій, зрозуміла? Мій! Не смій навіть дивитися на нього, інакше тобі гаплик. Втямила? Якщо скажеш до нього бодай слово, я зніму твій прекрасний рудий скальп і згодую тебе пустельним койотам!
— Я ніколи не зазіхала на чуже, можеш бути спокійною, — мовила Софія.
— Я тебе попередила. Якщо хочеш зустріти ще кілька ранків у своєму нікчемному житті, тримайся від нього подалі.
— Роно, відійди від них! — почувся позаду вимогливий голос Блана. — Ти чуєш, що я тобі сказав? Негайно йди до мене!
Рона, все ще дивлячись на Софію вбивчим поглядом, повільно обернулася й пішла до гурту своїх товаришів, які сиділи навколо вогнища і смажили велику тушу якоїсь тварини, що вполювали ще зранку. Блан міцно схопив Рону за руку, владно притягнув до себе і довго щось пояснював, схилившись над її вухом. Потім він легенько відштовхнув її від себе і приєднався до гурту. Рона кинула у бік друзів гнівний погляд,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілька років зими», після закриття браузера.