Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

В якусь мить я зрозуміла, що отець Люк занадто довго дивиться мені в очі.

— Можна, я зателефоную Вам, коли все узгоджу з єпископом? — запитав він тихо і якось трохи розгублено. — Який Ваш номер?

Я продиктувала цифри. Вікарій тут же набрав їх на своєму телефоні.

— Гадаю, найкраще буде, якщо я викличу Вам таксі... — раптом проказав він. — Вже пізно, мусимо попрощатися.

— А Ви хіба не поїдете? — поцікавилася я. — Та й тут майже поряд...

— Ні-ні, за мене не турбуйтеся. Я із задоволенням пройдуся пішки, — усміхнувся вікарій, посилаючи мені виклик, аби переконатися, що він вірно записав мій номер. — Сьогодні у мене стільки вражень! Тож я назад пройдуся пішки. Є над чим подумати...

Я зупинилася і відчула себе трохи по-дурному: мені не хотілося покидати отця Люка самого серед зимових сутінків Старого Міста. Як можна священику бути таким?

Поки він викликав для мене таксі, я думала про те, що, захопившись отцем Люком, я зроблю найбільшу дурницю у світі і що історія «тих, що співають у терні», — точно не для мене.

Таксі не забарилося. Авто під’їхало до нас майже впритул, мигнувши вогнями, подало сигнал.

— Ну от... До побачення, Едіто! — отець Люк відчинив дверцята авто, немов намагаючись швидше мене позбутися і залишитися наодинці зі своїми думками. — Ми ж прощаємось ненадовго, чи не так? — запитав, простягаючи водію купюру. — Я зателефоную Вам!

Я злегка кивнула. Сіла на заднє сидіння. Якесь дивне прощання. Чому він раптом вирішив отак спровадити мене?

Водій розвернув автівку. Я оглянулася: темний силует вікарія почав віддалятися, губитися у сутінках.

— Зачекайте хвилинку! Одну мить...

— Так, будь ласка.

Я відчинила дверцята і, вийшовши з авто, побігла назад, до отця Люка.

— Що, Едіто? Ви щось загубили? — запитав він стурбовано, напевно, гадаючи, що могло б означати моє повернення.

— Ви ж француз? — запитала я.

— Так... — усміхнувся отець Люк трохи збентежено.

— І говорили, що родом із Нормандії...

— Саме так... А що Вас цікавить, Едіто?

— Мене цікавить... Можливо, Ви тоді знаєте, що міг би означати вираз «сторожа нормандських долин»? — випалила я, дивлячись отцю Люку в очі.

— «Сторожа нормандських долин»? — перепитав він французькою.

— Так... Хто це? Що означає цей вираз? — запитала я знову.

— «Gardiens des vallees normandes», — проказав отець Люк. — «Сторожа нормандських долин»... Так у середньовічній Нормандії називали вовків.

Мені враз пересохло у горлі. Підвладна якійсь незрозумілій внутрішній силі, я повернулася й пішла до таксі.

— А чому Ви питаєте? — гукнув отець Люк мені навздогін.

— Так, просто... — відповіла я. — До зустрічі, отче, чекатиму Вашого дзвінка!

«Сторожа нормандських долин! Обережно, мессіре!»... Я прокинулась серед ночі від крику, що все ще, здавалося, лунав у моїй голові. Той самий сон про двох вершників, котрі мчать засніженою долиною, переставав бути просто сном. Він дедалі більше ставав реальністю, матеріалізуючись у фізичному вимірі. Але вранці відчуття незрозумілої тривоги видалося мені якимось примарним, як то завжди буває із нічними страхами. Кольоровий перекидний календар, завбачливо почеплений власниками моєї квартири в кухні, вперто показував наближення Різдва, і цей факт вносив свої корективи не тільки у мої думки, але й у найближчі дні мого перебування в місті.

априкінці року я завжди почувалася виснаженою від безкінечних поїздок та архівних ревізій, тож мала вирішити, де зустріну Різдво: у Кам’янці, в своєму винайнятому помешканні на Зарванській, чи повернуся до Києва зустрічати свята у родинному колі. Поки одна частина мого єства напружено відшукувала правдоподібні причини, аби залишитися, інша якимось чужим голосом виговорювала мені, що затія ця геть-зовсім дурна. Дурна, бо абсолютно не пов’язана з робочим настроєм та прозою архівних перевірок. Навпаки, вона стосувалася тієї тонкої матерії, котру найкраще було б згорнути у сувій просто зараз і ніколи більше не розгортати.

Я раптом усвідомила, що приїхала в це маленьке містечко, не чекаючи ніяких особливих подій. Так, вчергове потішити себе думкою, що мої пошуки можуть колись привести до цілком реальних результатів. Можливо, за ці роки я втратила віру у себе, розгубила запал, тому вже й сама не сподівалася, що з того щось путнє може вийти... По правді сказати, я майже змирилася з тим, що, навіть розкривши таємницю, покладу її у шухляду і, можливо, хтось десь колись наважиться оприлюднити її по-справжньому, бо мені просто не дадуть цього зробити...

Однак це місто мало не з першого дня почало втручатися в моє життя по-своєму, неочікувано, наче жива істота: своєю історією, своїм буттям, своїми людьми та інтригами, що вирували у ньому не з меншою силою, як і багато століть тому.