Читати книгу - "Жриці, амазонки та чарівниці"

Ще мить, — і троянці підпалять кораблі.

Аякс насилу добився до Ахіллеса:

— Кораблі! Наші кораблі!

Обидва герої почали прокладати собі дорогу серед тікаючих ахейців.

Заступили їм шлях Антандра і Полемуса. Ахіллес обох скинув із коней. Тоді вступив у бій з безстрашною Гіппо.

Пентесілея поспішила на допомогу амазонкам. Мчала через поле, немов леопард, що, побачивши мисливців, нападає першим. А грецькі воїни стояли, витягнувши довгі гострі списи, готові привітати царицю амазонок.

Захрустіли бронзові плитки панцирів, коли одночасно здійняли свої списи. Але спис Пентесілеї першим полетів у бік Ахіллеса. Кидок був прицільним, та вістря відбилося від щиту, наче від скелі. Адже ж панцир Пеліда був витвором найзнаменитішого коваля — божеського Гефеста, що скував його на просьбу Фетіди. Пентесілея метнула другий спис у бік Аякса. І цього разу влучила, але древко амазонки розбилось на сріблястому обладунку. Аякс глузливо засміявся і повернув колісницю в бік троянців, що штурмували нави ахейців, залишивши Пентесілею Ахіллесові.

Тоді Ахіллес рушив до неї, схиливши ясенового списа.

— Чи ж ти не знаєш, що води Скамандру вийшли з берегів, переповнившись тілами полеглих з моєї руки? — скрикнув.

Пентесілея від світанку билася на Рівнині, очікуючи цієї хвилі. А тепер, коли ця хвиля надійшла, відчула смертельну втому. Нічого не прагнула, окрім спочинку. Залишком сил здійняла бойову сокиру. Але Ахіллес був поза досягом її руки. Підняв свого списа, відхилився назад і з усієї сили вдарив ним у праву, не закриту панциром грудь цариці амазонок. Бойова сокира вислизнула з рук Пентесілеї. Сягнула за припоясаним мечем. Підняла його омліваючою рукою. Але Ахіллес убив списа під лопатку її фракійської кобили. Та впала, тягнучи з собою Пентесілею. Ахіллес витягнув списа з кінського черева і завдав ще одного, цього разу смертельного удару цариці амазонок.

— Лежи в пилюці! Собакам на жир!

Здер їй з голови шолом і цієї миті довкола її голови розсипалась гуща волосся, злотистосрібного, мов електр[137]. Затятість зникла з її обличчя, поступившись лагідному смуткові.

І зненацька Ахіллес почувся як людина, вдарена дротиком, так різко припливла йому кров до серця і одночасно здійнялось жадання до цієї жінки, — адже він міг її кохати і ощасливити.

Вже раз зарубали сокирою призначену йому наречену, але обличчя тієї він не знав. Всі, яких знав і кохав, всі, про красу яких чув і яких ніколи не побачить, прибрали тепер для нього подобу тієї одної. Ошалівши від розпачу й жаги, зрозумівши поразку, що стала його остаточною долею, впав, покривши усім собою Пентесілею, зірвав з неї шати, оголився сам і, на очах вояків, віддав гаснучій — чи вже згаслій — своє сім’я.

Вивів його із запаморочення сміх, а, може, дзявкіт Терсіта. Не знав, коли його обступили ахейці. Не знав, як довго лежав, тримаючи покійницю в обіймах. Ахейці з острахом дивилися на те, що він учинив. Але ніхто не смів зачепити його гострим словом. Лише Терсіт відважився на поглум. Завжди ненавидів Ахіллеса, стократ сильніше ненавидів Пентесілею, бо ніколи не міг тримати її в обіймах — ні живу, ні мертву. Але мертвій міг виколоти очі. І по черзі вбив у її зіниці короткий дротик, який тримав у руках.

— А тепер, товариші, розрубати те стерво і до Скамандру, до води, або ж собакам на жир!

На згадку про собак Ахіллес отямився. Сам не так давно хотів віддати її тіло на поживу собакам і стерв’ятникам. Дика вдача завжди штовхала його до жорстоких вчинків, у яких він топив свій відчай. Зірвався із землі — вже не зганьблений герой, а воїн із залізним серцем, — здійняв списа і, перш ніж Терсіт зрозумів, що йдеться про нього, Ахіллес вразив його списом в уста і пронизав наскрізь, вибиваючи зуби, а потім копнув лежачого. Позбавлений отрути, Терсіт лежав немов жалюгідна купка, якою, зрештою, був завжди, хоча, доки жив, ніхто цього не помічав.

— А тепер — відішлемо її в обладунку і з мечем троянцям, — промовив Ахіллес, вказавши на Пентесілею.

Ніхто не заперечував і ніхто не ворухнувся, щоб йому допомогти, бо те, що він учинив, зробило його ще самотнішим, ніж досі, наче виключивши зі спільноти живих.

Троянські жінки обмили тіло Пентесілеї у пахучій олійці, зодягли у коштовні сідонські шати. Потім поставили високе вогнище, поклали на нього Пентесілею в обладунку, з головою, звернутою в бік Теміскіри і з руками на грудях. Окремі вогнища розпалили для полеглих від руки Ахіллеса амазонок.

Над урною із прахом Пентесілеї насипали високий курган.

Звістку про смерть Пентесілеї до Теміскіри принесли втікачі з-під Трої, пафлагонці чи інші троянські союзники. У той час Теміскіра не була вже такою велелюдною, як тоді, коли Геракл із Тесеєм рушили до Термодонту. Лише давня слава амазонок стримувала сусідні племена від нападу на їхнє царство. Але останнім часом на Чорному морі з’явилися кораблі з варварами; спливли водами Істру і — раніше чи пізніше — мусило дійти до зіткнення з ними.

Смерть Пентсілеї була чимось більшим, ніж смертю цариці на полі бою. Для амазонок був то сигнал наближення кінця.

Тільки одна істота не повірила в її смерть — няня цариці, Клета, яка її виховала.

І Клета постановила вирушити до Трої, здобути звістку, що насправді трапилось із Пентесілеєю. Куди помандрувала? Може вирушила, щоб деінде заснувати державу амазонок?

— Як же ти підеш сама до Трої, тепер, коли Трою облягають ахейці і всюди розбишакують варвари? — жаліли Клету амазонки.

— Я не поїду, а піду, — заявила старенька.

І пішла.

Рушила пішки, без обладунку, коня та дорожніх припасів, мала, суха, зів’яла і витривала.

Невідомі шляхи її мандрівки, невідомо, як вона перемірила величезні простори, шукаючи Пентесілею. Можливо, мандрувала разом із тими ж варварами, що потім знищили державу амазонок. Невідомо навіть, чи добралася до Троади, чи сіла на корабель, що мав її завезти до Трої, але насправді заплив у зовсім інше місце. У всякому разі, через скількись там років після падіння Трої Клета опинилася в Італії. А оскільки сама вона не могла чи не хотіла пояснити, як туди дісталася, розійшовся поголос, що принесли її з собою східні вітри. Місцеве населення, а, може, етруски, бо то з ними вона примандрувала, дуже її шанувало, — через знання, які вона мала і якими радо ділилася. Потім, одвічним звичаєм амазонок,