Читати книгу - "Чорна акула в червоній воді"

«Сотні тисяч років тому два близькі види вищих приматів намагалися витіснити один одного. Спершу неандертальці, краще сапієнсів пристосовані до холоду, брали гору в Євразії при кожному новому наближенні льодовиків. Теплолюбні, розпещені сапієнси відступали на південь. Але з кожним новим потеплінням поверталися на штурм північних широт з удосконаленою кам’яною зброєю і новими засобами боротьби з холодом (одяг, юрти з хутра тварин). Що ж до неандертальців, то вони відступали туди, де велика дичина зустрічалася все рідше, що робило їх кам’яну зброю все непотрібнішою. Так це плем’я прийшло до занепаду спершу з технічного боку, а потім і в усіх інших відношеннях. Якась частина неандертальців розсіялася окремими парами і повернулася до тваринного способу існування, аж до поринання в довгий зимовий сон. Вони знайшли для себе екологічну нішу в найбезлюдніших і важкодосяжних регіонах планети, виробили неймовірну здатність пристосовуватися до найсуворіших кліматичних умов і, що найдивовижніше, здатність залишатися практично невидимими. Останній випадок зустрічі людей з неандертальцем, що мав розголос, стався в 1973 році на Памірі.

Відомий американський дослідник-зоолог Джон Фрезер стверджував, що були випадки згвалтування жінок неандертальцями і що жінки, як правило, гинули від одержаних ними фізичних травм. Втім, він приводить поодинокий випадок, що трапився в 1947 році на Алясці, коли згвалтована неандертальцем жінка вижила і навіть народила дитину. Дитина була розумово неповноцінною і померла у віці 5 років від туберкульозу.»

Ця історія трапилася напередодні серії військових конфліктів, що охопили Середню Азію на межі дев’яностих років і, мабуть, тому не одержала широкого розголосу. А почалася вона з того, що Аршабад — невелике містечко у передгір’ях Великого Паміру — охопила епідемія зникнень жінок. Жінки зникали майже щодня. Коли число зникнень перевищило другий десяток, у містечку знялася паніка. Було розкуплено квитки на всі напрямки, поїзди бралися штурмом.

Після кількох нещасних випадків на рейках залізничний вокзал оточили озброєними міліцейськими кордонами. У відповідь натовп перекинув «Волгу» начальника міліції, який, стріляючи з пістолета в повітря, мусив рятуватися втечею. Ситуація більше не контролювалася місцевою владою, і телеграмою терміново був викликаний провідний спеціаліст у галузі сексуальних злочинів — радник юстиції, слідчий з особливо важливих справ Хронопуло, відомий викриттям мінського «Джека Потрошителя».

Відразу після свого прибуття Хронопуло заявив, що, на його думку, якісь специфічні природні умови викликали рецидив у сексуального маніяка. Та ніяких природних катаклізмів того літа зафіксовано не було, якщо не рахувати незвичайного нашестя на містечко метеликів, що, втім, траплялося і в інші роки. Метелики сиділи на балконах, дахах, чіплялися за одяг, плуталися у волоссі, але, на думку Хронопуло, до зникнення жінок відношення не мали.

Хронопуло пішов шляхом, що, як правило, швидко приводив до успіху — увів до комп’ютера координати місць, де зниклих жінок бачили останнього разу. На запитання про регіон ймовірного нового зникнення ком п’ютер намалював карту з неправильним овалом. Окреслений район припадав на безлюдний гірський кряж, оточений ущелиною 700-метрової глибини. Після цього комп’ютер зупинив принтер, написав на екрані «error» (помилка) і вимкнувся.

Не відпочиваючи ні вдень, ні вночі, разом з експертами Хронопуло обстежив містечко та околиці. Результат був нульовим. І коли протягом тижня, не залишивши жодного сліду, щезли ще дві дівчини — молоденька вчителька фізвиховання зникла під час звичайної ранкової пробіжки, а учениця торговельного училища не повернулася додому після занять у другу зміну, Хронопуло зрозумів, що потрапив у глухий кут.

Ще тиждень зі своїми людьми Хронопуло вдень і вночі обстежував міські околиці. І знову нічого. Увесь цей тиждень він майже не спав і врешті-решт зліг з нервовим шоком. Приходячи до тями, він підходив до вікна і до болю в очах вдивлявся у мовчазні, виблискуючі під сонячним промінням верхівки гір, а потім сідав за стіл і діставав роздруковку комп’ютера з окресленим овалом. Він був безсилим щось зробити, бо, як і комп’ютер, не мав повної інформації. Гірський кряж не був безлюдним. За ущелиною, якраз у центрі намальованого комп’ютером овалу, знаходилася метеорологічна станція другого розряду і обслуговували її три дівчини-метеорологи. І ще Хронопуло не знав про те, що початок цього злочину було покладено дуже давно, ще в 1953 році.

Ельвіра боялася думати про те, що могло статися, але дійсність виявилася навіть жахливішою, ніж її побоювання.