Читати книгу - "Чорна акула в червоній воді"

Тієї осені у них з батьком не залишилося майже нічого з одягу. Все перетворилося на лахміття. Ельвіру голизна не бентежила. Вони пішли від людей, коли Ельвіра була зовсім маленькою дівчинкою, і умовності цивілізованого світу ще не встигли зачепити її свідомості. Інша справа — батько. Втім, напевне, вони змогли б переступити й через умовності, якби не Чорний чоловік. Вони помітили, вірніше, почули, що Чорний бродить неподалік, завдяки товстому шару сухого листя, що вкрив землю, і кожен крок став супроводжуватися гучним шурхотінням та тріском.

Батько кілька разів стріляв у темну постать між деревами, але не влучив. Потім, коли у них залишилося всього кілька набоїв, наче відчувши це, Чорний почав підходити ближче. Величезний, оброслий шерстю, з довгими, до колін, руками, він завжди з’являвся під час бурі або дощу, частіше всього вночі, розхитував паркан і час від часу скрикував протяжно і глухо. І коли Чорний з першим снігом зник у пошуках зимового лігва, батько зібрався на Станцію.

Ельвіра намагалася відмовити його, але батько похмуро подивився на неї і сказав:

— Одягнися, я ж просив тебе не ходити в такому вигляді.

Ельвіра поралася з глиняним горщиком біля печі. У горщику домлівав грибний суп. На Ельвірі був лише шмат тканини, пов’язаний навколо стегон. Їй ледь виповнилося вісімнадцять, але вона вже була повністю сформованою жінкою. У неї була чудова статура. Високі груди, грива рудого волосся до пояса. Стрункі ноги, круті стегна. Так, їх тут ніхто не міг бачити. Але була причина, через яку батько волів, аби Ельвіра ходила одягненою. І причина та була занадто серйозною, аби не зважати на неї.

Не звертаючи уваги на слова батька, Ельвіра чаклувала над горщиком.

— Ельвіро!

Ельвіра невдоволено наморщила носа, пішла у куток, розв’язала шматок тканини, шпурнула його на лаву і натягнула на себе сукню. Латану-перелатану. Років два тому батько приніс її зі Станції.

— Я просив тебе не ходити у такому вигляді, а головне, не виходити так надвір.

— Чому? — запитала вона.

— Правила пристойності вимагають цього. Але то не головне. Є ще одна причина.

Причина Ельвіру мало цікавила. Більше за все їй не хотілося залишатися вдома самій.

— Може, залишишся?

— Неможливо, — відповів він. І, наче переконуючи себе самого, додав: — Ніяк неможливо.

Ельвіра підійшла і обняла його за плечі.

— Чому?

— Як ти думаєш, що тут потрібно Чорному? — відповів батько запитанням на запитання.

Ельвіра стенула плечима. Звідки їй знати?

— Я зустрічав Чорного і раніше. Його кубло знаходиться десь у гірських печерах. Тоді він був із самицею. А зараз — сам. Мені здається, що Чорному потрібна подруга. А єдина жінка поблизу від лігвиська Чорного — це ти. Тут нічого не вдієш. Потрібно його вбити. А в нас залишилося два набої. До весни Чорний не повернеться. За набоями треба йти на Станцію. Та й кілька метрів тканини не завадило б виміняти на хутро.

Зі свого раннього дитинства Ельвіра пам’ятала лише Вагон та Станцію. Світ ділився в її свідомості на дві частини. В першій — ліс, батько, Чорний, а в другій — Вагон та Станція. Причому не просто вагон та станція, а саме Вагон та Станція з великої букви.

Вагон нагадував наглухо закупорену консервну бляшанку. Через заляпані брудом загратовані вікна майже не пробивалося світло. Такі ж грати ділили Вагон навпіл. У одній половині їхала охорона, у другій — знаходилось купе для арештованих. Купе також мало грати. Віконця у купе були крихітними і, якщо залізти на верхню полицю і притиснутися обличчям до товстого скла, можна було навіть розрізнити дерева, траву або річку. В купе їх було дванадцять. Але з усіх Ельвіра пам’ятала лише батька, навіть матір вона не могла згадати. Вагон їхав довго. Щонайменше місяць, з безліччю зупинок. Їх годували вареною зморщеною картоплею та сухарями. Солдат у зеленій формі з зіркою на пілотці приносив усе це в плетеному кошику і вивалював на підлогу. Їжі було мало і всі кидалися хапати її, утворюючи «кучу малу». Солдати за гратами реготали. Те, що діставалося батькові чи матері, вони віддавали їй. Раз на день конвоїри приносили цеберку з каламутною водою і прикованим до неї цепом залізним кухлем. Вода страшенно тхнула і говорили, що конвоїри черпають її з паровозного котла. А потім була Станція.

Вона пам’ятала сплетіння блискучих металевих ниток-рейок за загратованими віконцями, смердючий дим і свистки паровозів. На відкритих платформах — загорнуті брезентом танки з довгими гарматами-хоботами. Вартові з гвинтівками обабіч ешелону. Потім — вибухи, полум’я. Невидима гігантська рука підняла і, кинувши набік, розколола вагон надвоє, наче грецький горіх. Люди з ешелону бігли врізнобіч, а кулеметні черги вартових кидали їх на землю.

Батько, притискуючи Ельвіру до грудей, біг до лісу. На Станції вони загубили матір. Тоді Ельвіра не розуміла, чому в них стріляють. Пізніше батько їй пояснив, що вони — «німецькі спеціалісти», і що з їх батьківщиною йде війна.

Багато днів вони з батьком йшли вглиб лісу. І там, де ліс переходив у схили гір, батько викопав землянку. У цій землянці вони прожили дванадцять років. Та тепер