Читати книгу - "Постріл із глибин"

Навести торпеду на ціль було справжнім мистецтвом. Маючи обмежений огляд, який дає перископ, капітан розраховував швидкість руху цілі, курс та відстань, адже цілитися треба не в корабель, а суттєво далі за його курсом, як у стрільбі по тарілках.

Історії про невлучання торпед були звичайною темою для розмов серед моряків. На одній субмарині було три невдалі пуски за одну добу, причому на третій раз торпеда неочікувано повернулася та по колу попрямувала назад, цілячись у субмарину й лише дивом не влучивши[400]. На іншому підводному човні, UB-109 (цей клас субмарин здебільшого використовували для патрулювання берегів), спробували здійснити запуск торпеди в надводному положенні[401]. Перша торпеда, випущена з кормового апарата, вийшла з труби й відразу затонула. Капітан почав маневрувати, щоб зробити ще один постріл з носового апарата. Щодо першої торпеди, то, за даними британської розвідки, вона ще п’ять чи шість разів виходила на поверхню, описала повне коло й не влучила в ціль.

Крім того, торпеди були важкі — і дорогі. Одна така торпеда коштувала 5 тисяч доларів, що в перерахунку на сьогоднішній еквівалент становить понад 100 тисяч. Її вага перевищувала 3 тисячі фунтів. Для порівняння: автомобіль «Форд» моделі «Т» важив удвічі менше. На борту субмарини Швіґера було місце для лише семи торпед, дві з яких обов’язково треба було залишити для зворотної подорожі.

Тобто якщо вважати, що німецькі дані щодо рівня успішності пострілів правдиві, то в цьому патрулюванні при семи випущених торпедах лише в трьох пострілах торпеда влучить у ціль та вибухне.

Ціль Швіґера — британський, як вважалося, корабель під данським прапором — продовжувала наближатися[402]. Коли судно наблизилося на відстань у 300 метрів, що становить дальність прямого пострілу для субмарини, Швіґер віддав команду стріляти. Наказ повторили по всій субмарині.

Далі мав би почутися свист, а субмарину мало б струснути в момент, коли торпеда виходить із труби. Після цього ніс мав би різко піднятися через втрату ваги, що повинні були б миттєво компенсувати стернові.

Але нічого такого Швіґер не почув. Була лише тиша.

Торпеда так і не вийшла з труби. Осічка: замикальний механізм не відкрився.

Ціль продовжила свій шлях далі в безпечні глибокі води Північної Атлантики. Команда корабля, здається, і не підозрювала, наскільки близько вони були від катастрофи.

Вільям Меріхейна з компанії General Motors. «Вівторок. Поновлення ігор на палубі. Сонячна погода — просто відмінна»[403].

Неллі Гастон, 31 рік, другий клас, прямувала додому в Англію: «Вівторок. Ти помітиш, що я не писала листа щодня. У суботу ввечері після того, як я написала, лягла спати й добре виспалась. У мене верхня койка, і я не знаю, чи вони тут думали, що я зможу туди застрибнути, чи що. Я спробувала, та мені не вдалось, і довелося погукати стюарда, щоб він приніс драбинку. У них тут наче всього не вистачає, так що чекала я довго. Він таки намагався вмовити мене туди застрибнути, але мої спроби навіть і близько не були вдалими»[404].

Джейн Мак-Фаркуар зі Стратфорда, штат Коннектикут, подорожувала разом із 16-річною дочкою Ґрейс у другому класі: «Думаю, більш щасливе товариство пасажирів знайти неможливо. Тут були люди будь-якого віку: багато немовлят на руках у матерів, дітей найрізноманітнішого віку, чоловіків та жінок віком аж до 70-ти»[405].

«Удень усі щиро насолоджувалися іграми на палубі, а по вечорах були концерти — у такому щасті на сонячному сяйві думати про небезпеку було неможливо».

Чарльз Лоріа: «Минали дні, і пасажири наче насолоджувалися подорожжю все більше й заводили знайомства, які завжди виникають під час переходу через океан»[406].

Дороті Коннер, 25 років, з Медфорда, штат Орегон, перший клас: «Ніколи не бувало в мене такої нудної чи безглуздої подорожі»[407].

У вівторок, 4 травня, Адміралтейство вирішило, що більше не можна тримати «Оріон» у Девонпорті, але все ж таки вдалося до певних заходів, щоб убезпечити прибуття супердредноута на базу в Скапа-Флоу. Адмірал Олівер призначив відплиття корабля тієї ж ночі після заходу сонця та видав чіткий наказ пройти за 50 миль західніше від островів Сідлі, потім повернути на північ і весь шлях до бази триматися принаймні за 100 миль від узбережжя Ірландії