Читати книгу - "Списоносці"

Перед тим, як попрощатися, Казмері повідомив мене ще про одну дуже важливу справу.

— Ого, мало не забув, друже! — промовив він писклявим голосом. — У майбутньому текстильні підприємства трохи змінять свої картельні договори.

— В чому саме?

— Робітників, що попали в чорний список, не прийматиме жодна фабрика чи завод.

— Нарешті і ви починаєте робити щось путнє, — зауважив я іронічно.

— Ну що ж, я й справді радий твоєму схваленню, — зареготав Казмері, подаючи мені руку.

— Слухай, Руді, — вже зовсім заспокоївшись, сказав я.

— В чому річ, Акоше?

— Позич мені того Йожу. Цікаво поспостерігати, як він працює.

— Ти дієш мудро, друже, — поблажливо поплескав Казмері мене по плечу. — Гаразд, я пришлю його до тебе.

— Але…

— Ну?

— Не знаю, яку посаду йому дати.

— Хоч директора! — знову зареготав Казмері. — А втім, друже, за професією він слюсар. Цей тип — непоганий фахівець і добре знає свою справу. Ну, я пішов. Цілую ручку Магді. А наступного тижня запрошую, вас на новосілля.

Невдовзі Йожа, геніальний провокатор, на прізвисько Пал Мітько, прибув на фабрику. Цей худий чоловік з розкуйовдженими кучерями, блискучими чорними очима та запалими щоками скидався на якогось фанатика-анархіста. Спина його вигиналась дугою, а ноги були криві, як у гусара.

Призначив я його слюсарем. Це дало йому змогу, не викликаючи підозри, ходити по цехах, нібито для того, щоб наглядати за машинами і розмовляти з ким забажається. З ящиком інструментів на плечах він цілими днями вештався по цехах.

Ми домовилися з ним не говорити між собою на фабриці, але у визначені дні зустрічалися в моєму особняку в Зугло[11]. 3а допомогою Мітько я мав освоїти методи роботи Казмері. Проте насамперед мене цікавили члени комуністичної партії Угорщини. Я хотів довідатись, кому з робітників можна довіряти, а хто ставиться до. нас вороже. Звичайно, ти скажеш, що мій метод був не зовсім вдалим, бо, безумовно, переважна більшість фабричних робітників ненавиділа систему Хорті. Так, синку, це незаперечний факт, проте варто мати на увазі ще деякі обставини. Не забувай, що різні фашистські та релігійні організації, а також «Орден витязів» набирали своїх членів не тільки з «верхніх десяти тисяч» та міщан, а й з робітників. Не хочу відвертати твоєї уваги нудними міркуваннями, однак ти мусиш знати, що після придушення революції ми не сиділи склавши руки. Суворе переслідування комуністів, поширення брехливих чуток про Радянський Союз, розпалювання націоналістичних пристрастей — усе це дало свої наслідки. Ну, а пізніше безробіття, економічна криза… Думаєш, це тільки революціонізувало робітничі маси? Ні, синку, ці обставини діяли і в протилежному напрямку, особливо коли ми втлумачували масам, що безробіття, економічна криза і злидні — наслідок червоної революції в країні. А в цьому ми їх переконували систематично. Багато хто вірив цьому.

Не думай, що робітники мали змогу читати Маркса, щоб з'ясувати справжні причини злиднів. Але ті, що вже вступали до лав комуністичної партії, не боялись ні переслідувань, ні тюрем. Це були люди, готові на все. От я і хотів пересвідчитися, чи є такі в нас на фабриці.

Підприємство наше випускало напівфабрикати, і це визначило професіональний склад його робітників. Більшість з них не мали професії. Тільки в трьох цехах — у гравірувальному, прасувальному та слюсарному працювали спеціалісти.

Прибувши на фабрику, я одразу ж зрозумів, що саме в цих трьох цехах найсприятливіші умови для комуністичної пропаганди. Тут я і сконцентрував свої сили. Домовившись з священиком, ми приймали учнів тільки за рекомендацією церкви. Цей захід дав мені змогу набирати учнів з сімей, в яких діти виховувались у релігійному дусі. Потім я встановив, хто саме з робітників член профспілки. Таких я поступово звільняв з роботи, приймаючи на їх місце тільки позаспілкових або тих, яких рекомендували спілка католицької молоді чи спілка фронтовиків. Це була досить копітка робота.

Мітько і справді виявився геніальним агентом. Працював він спритно і обережно. Не минуло й півроку, як на фабриці виникли три гуртки комуністів по чотири члени в кожному.

Серед цих членів мене найбільше зацікавила особа виконроба білильного цеху. Цей чоловік, на прізвище Сас, ще не мав і тридцяти років. Сас, за професією радіомонтер, не міг знайти роботи за спеціальністю і змушений був влаштуватись на нашій фабриці. Сім'я його — сліпа мати і троє молодших сестер — жила поблизу на сусідній вулиці в старезному, похиленому будинку. Батько Саса ще в двадцять восьмому році вмер від раку. Найстарша сестра, вродлива русява висока дівчина, працювала в нас у бухгалтерії. Сам Сас закінчив чотири класи міської школи і, як доповідав Мітько, вечорами вчився, читав марксистські книжки, займався музикою — непогано грав на скрипці. Двічі на рік ходив в оперу. Цим Сасом я й зацікавився. Мені спало на думку залучити виконроба до нашої справи, і якщо не по-доброму, то силоміць примусити його працювати на нас. Кілька разів я підходив до нього в цеху. Він тримався з почуттям власної гідності і сміливо висловлював свої думки щодо виробництва. Його самовпевненість завжди викликала в мене збентеження. Однак моїм намірам завербувати Саса не судилось збутися. Одного разу Мітько прийшов до мене з несподіваною звісткою. Це було в 1932 році. Зустрілись ми в особняку. Мітько був неголений, очі його незвично блищали.

— Думаю, пане директор, — почав він, — назрівають великі події.

— Говоріть, — підігнав я його.

— Напевно, ви знаєте Кочмароша?

— Із слюсарні?

— Так, того старого слюсаря.

В моїй уяві постала присадкувата міцна постать Кочмароша, його усміхнене обличчя і сиві кучері.

— Не такий він уже й старий. Тільки сивий. Ще й п'ятдесяти не має.

— В порівнянні зі мною старий, пане директор. — Мітько взяв з мого портсигара сигарету, подякував і