Читати книгу - "Кам’яне яйце"

вже не кажу, що просто шкода енергії, яка невідомо куди зникає… Ви мене розумієте? Ми навіть не запитуємо вас, як часто ви вмикаєте відеосистему, чи часто користуєтесь побутовими приладами. Адже якби навіть ви цілодобово не вимикали відео, опалювали приміщення, ніколи не вимикали світло і нафарширували кімнату найрізноманітнішими електричними цяцьками, то все одно… Ви, до речі, знаєте, які ваші електровитрати?

— Мене це не цікавило. Не знаю.

— Ось погляньте. Це за останні три дні, — чоловік простягнув Андрешеві клаптик паперу. — Для вас одного потрібна маленька електростанція.

— Я спробую вам дещо пояснити… — мовив Андреш і понурився, його погляд зупинився на рожевій розмазаній калюжці під ногами, він швидко підвів очі й помітив, що чоловік у сірій куртці також вивчає ту пляму. — Я вам зараз дещо поясню…

— Ви хочете пояснити, куди за три дні поділася енергія, якої б вистачило на рік для скромних потреб великого будинку? Цікаво. Дуже цікаво послухати…

— Річ у тім… З моєю квартирною енергомережею все гаразд, я так гадаю… Немає підстав турбуватися. У вільний від роботи час я займаюся деякими науковими дослідами, біологічними дослідами, енергомісткими дослідами… Але, врешті, чому я мушу виправдовуватись? Маю на це право. Користування енергією у нас не лімітоване. Отже, маю право споживати її на власний розсуд…

— Так, вас знають на комбінаті як винахідника, творчу особистість, але…

— Замість відпочивати, я мушу розводитись з вами про те, куди дівається енергія, котру я маю право використовувати на власний розсуд… — Впевненість потроху поверталася до біокібера Андреша. — Ви вторгнулися в моє помешкання навіть не відрекомендувавшись.

— Пробачте… Я — головний енергетик, Максим Чорнобур. Мої помічники — голова спеціалізованої ремонтної обригади, біокібер Гаврило, та майстер-діагност, біокібер Аркавас.

— Я маю цілковите право попросити вас негайно покинути моє помешкання.

— Безумовно. Але ми також маємо право перевірити вашу енергомережу в зв’язку з її аварійністю…

«Пробач, друже! Я справді винен перед тобою. Але мені не соромно. Тільки дуже сумно. Між нами пролягли тисячі кілометрів. Але не вони роз’єднали нас. Відстані легко долаються. А як перескочити через ту величезну стіну буденних клопотів-турбот-потреб-обов’язків, що надійно і мовби навічно розділяють нас. Так, я винен. Я зник для тебе… Але якби ти тільки знав, що поглинуло мене останні роки. Не повіриш, але це правда. Я створював тебе. Я навіть зміг дізнатися з наших архівів деякі схеми твоїх мікроблоків. Більш як два роки я крадькома, потай збирав усе необхідне. Я не міг без цього жити. Створюючи тебе, я забув про тебе самого. Пробач. Але я думав про тебе щомиті. Я, безумовно, не міг створити саме тебе, але… Дуже подібного до тебе, такого ж чесного, розумного, вірного товариша… Ми б разом із ним читали і дивилися відео, подорожували б у вільний час… Ти сам розумієш, що б ми з ним робили. Але, як бачиш, я кажу про все вже в минулому часі. Мені нещодавно пояснили, що я був ще дуже молодим біокібером, і в мені ще тривав процес внутрішньої стабілізації… Зараз розповім тобі все, щоб і ти мав можливість посміятися. Тож усе необхідне я діставав як міг, переважно на нашому комбінаті. Монтаж здійснював у себе вдома. Це було пов’язано з величезними витратами енергії. Мені чомусь і на думку не спадало, що це може викликати підозру. Сам знаєш, скільки енергії вимагає біосинтез, особливо за материкового монтажу. До мене прийшла ціла комісія-бригада. Спершу вони вирішили, що я несповна розуму. Кажуть: «Дозвольте запитати, навіщо такі ускладнення, штучні проблеми, адже на нашому ж комбінаті можна створити такий екземпляр-індивідуальність, який вам схочеться? І чому ви не поселилися з кимось удвох в одному помешканні, якщо так потребуєте товариства справжнього друга?» Що я міг відповісти? «Я хотів, щоб мій друг був завжди поруч зі мною, щоб він не крутився у цьому гамірному світі, як білка в колесі, щоб ми з ним писали вірші і слухали гарну музику, щоб разом мандрували… Одне слово, просто так… для щастя» . — «Ви хотіли створити собі покірного раба?» Уявляєш, у чому мене звинувачено? «Ви хотіли створити мислячу істоту і позбавити її свободи і щастя вільної праці?» — «Не кажіть дурниць. До чого тут рабство? Навіщо ви ображаєте?» А вони мені: «Як же інакше назвати ваше бажання ось таким чином придбати друга? Невже ви не розуміли, що він усе одно мусив би стати повноправним громадянином, рівноправною мислячою істотою, він не сидів би у вашому помешканні, чекаючи, доки ви ощасливите його своїм приходом…» Все це справді так, Василю. Нічого путнього б не вийшло з моєї затії. Але я ще й досі згадую ті кілька місяців нашого життя, коли ми були разом… Я хочу повернути якось той час, коли я був по-справжньому щасливий. Та розумію, що все це смішно слухати. Вибач. Бажаю тобі довгих років нормального функціонування і наснаги. Тисну правицю. Озивайся.

Твій Андреш».

ВОСЬМЕ ЖИТТЯ

Дитині здалося, що течія підхопила і понесла човен. Дівчинка розплакалась:

— Ми відпливаємо?! А-а-а… Де мій татко? Де мій таточко? Ми відпливаємо!

— Не хвилюйся, — сказав чоловік. — Ти лиш поглянь уважно, адже човен міцно прив’язаний до берега мотузочком.

— Прив’язаний? Так? А мотузочок твій?

Язички блакитного полум’я танцювали у каміні на сучкуватих, зроблених під справжні дрова, брикетах, виповнюючи довколишність приємним теплом, освітлюючи лиця двох людей, які сиділи в кріслах ближче до вогню, кидаючи їхні видовжені тіні на сіру матову поверхню стіни. Брикети горіли тихо, зрідка потріскуючи, мов справжні дрова. І лунала тиха музика із глибин блакитного вогню, і тихий приємний чоловічий голос співав:

«… але не йди. Ти ще не йди, бо відлітає наше