Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Оце так штука! — вигукнув Нед Ленд. — А раптом узавтра й нам трапиться така сама!
— Еге ж! Дідька лисого, — мовив Консель.
— А чому б ні?
— А що нам робити з мільйонами на борту «Наутілуса»?
— Та на борту — нічого, а деінде? — сказав Нед Ленд.
— Гм! Деінде! — хитнув головою Консель.
— А воно правда, — втрутився я. — Нед Ленд має рацію. І якщо ми колись привеземо до Європи чи Америки перлину вартістю на кілька мільйонів, вона надасть більшої переконливості, а водночас і ціни розповідям про наші митарства.
— Звісно! — мовив канадець.
— Невже ж, — озвався допитливий Консель, — ловитва перлів — таке небезпечне діло?
— Та ні! — жваво відповів я. — А надто, коли вжити заходів обережності!
— А яка небезпека може бути в цім реместві? — запитався Нед Ленд. — Хіба що ковтнеш морської води.
— Ваша правда, Неде. До речі,— спитав я, впадаючи в безтурботний тон капітана Немо, — ви не боїтеся акул?
— Я?! — здивувався канадець. — Гарпунер мало не з пелюшок? Чхати мені на них!
— Йдеться не про те, — сказав я, — щоб упіймати акулу на гак, витягти її на палубу, відрубати сокирою голову, розпанахати черево, вирвати серце й шпурнути його в море!
— Виходить, мова йде про…
— Атож, саме так!
— У воді?
— У воді!
— Отакої! Та я ж із гарпуном! Бачте, пане професоре, акули — вайлуваті створіння. Щоб хіпнути нас, вона мусить перевернутися черевом догори, а цієї миті…
Нед Ленд так вимовив слово «хіпнути», аж мені по спині забігали мурашки.
— Ну, а ти, Конселю, якої думки про акул?
— Я буду відвертий із паном професором… «Ну й гаразд», — подумав я, і мурашки перестали бігати мені по спині.
— Якщо пан професор іде на акул, — вів далі Консель, — чи міг би я, його щирий служник, не піти разом із ним!
III
ПЕРЛИНА ВАРТІСТЮ ДЕСЯТЬ МІЛЬЙОНІВ
Настала ніч. Я ліг спати, та спалося мені погано. Снилися акули, і мені здавалося, що походження слова «акула» від слова «панахида»43 — правильне і водночас неправильне.
Наступного дня, о четвертій годині ранку, мене розбудив стюард, що його капітан Немо призначив до моїх послуг. Я хутко встав, одягнувся й вийшов до салону. Тут уже чекав на мене капітан Немо.
— Пане Аронаксе, — сказав він, — ви готові?
— Так.
— То прошу, ходімте зі мною.
— А мої супутники, капітане?
— Вони вже чекають на нас.
— Ми будемо надягати скафандри? — запитався я.
— Тим часом ні. Я не хочу, щоб «Наутілус» підпливав надто близько до цих берегів, хоч ми ще й далеченько від Манарського ловища; отож я звелів спорядити нам човна, що пройде обмілину навпростець; значно скоротивши обхідний шлях, ми зійдемо біля самого перловища. Все водолазне начиння вже на човні. Вдягнемося перед тим, як занурюватися під воду.
Ми з капітаном Немо підійшли до трапа, що вів на палубу. Нед і Консель були вже там; вони дуже раділи з майбутньої «приємної прогулянки». П'ятеро матросів з веслами в руках чекали на нас у човні, вже спущеному на воду.
Було ще темно. Легкі хмарини облягали небо, поміж них зрідка мерехтіли зорі. Я силкувався розгледіти землю, але вдалині манячіла тільки невиразна смужечка. «Наутілус», обігнувши за ніч західний берег Цейлону, знаходився тепер перед бухтою, певніше, перед затокою, що її утворювали береги Цейлону й Манарського острова. Там, під темними водами, простяглися більш як на двадцять миль усіяні рифами невичерпні перлові поля.
Капітан Немо, Консель, Нед і я примостилися на кормі. Один із матросів став при стерні; четверо його товаришів узялися за весла; капітан наказав оддавати кінці, і ми відчалили.
Човен поплив на південь. Веслярі не квапились. Я помітив, що вони опускають весла на воду через кожні десять секунд, як то заведено в військово-морському флоті. А коли човен ішов за інерцією, чутно було, як з весел важко падають на темну воду краплини, ніби кульки розплавленого олова. Легенькі брижі, що набігали з підвітряного боку, погойдували човна, і гребінці хвиль плюскали по його носі.
Всі мовчали. Про що думав капітан Немо? Може, про землю, що хутко наближалася, хоч, на Недову думку, ми дуже далеко від неї? Що ж до Конселя, то він був сама цікавість.
О пів на шосту обрій посвітлішав, і на його синюватому тлі чіткіше вимальовувався рельєф острова. Низькі на сході, береги на південь дедалі вищали. Тепер ми були за яких п'ять миль од нього, проте берег і досі зливався з тьмавими водами затоки. Між нами й островом море було пустельне. Ніде ні човна, ні водолаза. Німотна тиша панувала над перлярською бухтою. Капітан Немо казав слушно — ми прибули сюди зарано.
О шостій годині, зненацька, як то буває в тропічних краях, де не знають ні вранішньої зорі, ні вечірніх сутінків, настав день. Сонячне проміння пробилося крізь хмари, що затягли східний обрій, і на небо враз вигулькнуло ясне світило.
Тепер я добре бачив і берег, і навіть дерева, де-не-де розкидані по ньому.
Човен підходив до Манарського острова, що його берег, закруглюючись, зникав на півдні. Капітан Немо підвівся з лавки і став оглядати море.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «20 000 льє під водою, Жюль Верн», після закриття браузера.