BooksUkraine.com » Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

144
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 86
Перейти на сторінку:
ним, і слу­чай нев­да­чі сього ді­ла йо­му по­ка­зу­вав­ся рів­ноз­на­чу­чим з йо­го влас­ною смер­тю. Не ди­во за­тим, що ко­ли те­пер, при ви­по­в­нен­ні йо­го за­мис­лів, чим­раз но­ві труд­нос­ті по­ча­ли на­су­ва­ти­ся, Бе­недьо дня­ми і но­ча­ми об од­нім тільки й ду­мав - як їх по­бо­ро­ти або об­ми­ну­ти, по­зе­ле­нів і по­ху­дів до реш­ти і не раз дов­го-дов­го но­ча­ми, мов сно­ви­да, хо­див по Бо­рис­ла­ві, сум­ний, по­ну­рий, мов­чаз­ли­вий, і тільки час від ча­су важ­ко зіт­хав, по­зи­ра­ючи в тем­не, неп­ри­віт­не не­бо. А труд­нос­ті бов­ду­ри­ли­ся чим­раз ви­ще, і Бе­недьо чув, що йо­му по­чи­нає нес­та­ва­ти си­ли, що го­ло­ва йо­го мов довб­нею при­би­та, мо­зок мов омерт­ві­лий, не зду­жав вже з давньою силою пра­цю­ва­ти, не мо­же на­пас­ти на ні­який щас­ли­вий слід.

Отак дож­дав­ся Бе­недьо знов то­го ве­чо­ра, ко­ли в Ма­тіє­вій ха­ти­ні зій­шли­ся поб­ра­ти­ми на на­ра­ду. Що ді­яти? На­род не­тер­питься. Чо­му не да­ють зна­ку, чо­му не за­чи­на­ють, чо­му ні­чо­го не роб­лять? Лю­ди по­чи­на­ють опус­ка­ти ру­ки. Вклад­ки по­чи­на­ють впли­ва­ти слаб­ше, жи­ди знов вмен­ши­ли пла­ту ще й про­ти давнього. Го­лод по се­лах тро­хи пе­рес­тав, але жни­ва та­кі вбо­гі, яких ще не тя­ми­ли лю­ди від тіс­них ро­ків: рід­ко ко­му вис­та­чить сво­го на про­жи­ток до ве­ли­ко­го пос­ту, більша по­ло­ви­на лед­ве до­тяг­не й до пок­ро­ви. На­род швид­ко ще дуж­че поч­не пер­ти­ся до Бо­рис­ла­ва, ніж до­сі. Ко­ли б що за­чи­на­ти, то те­пер най­ліп­ше, бо те­пер ще най­лег­ше стри­ма­ти лю­дей по се­лах, щоб не йшли до Бо­рис­ла­ва, ба на­віть мож­на би більшу по­ло­ви­ну з Бо­рис­ла­ва вип­ра­ви­ти на се­ла на яких два-три тиж­ні, що­би тут тим лег­ше бу­ло дер­жа­ти­ся без ро­бо­ти. А тут гро­шей не­ма на тілько,- в тім бі­да! Ко­ли поб­ра­ти­ми до­го­во­ри­ли­ся до то­го «су­ка», то всі ста­ли і по­ну­ри­ли го­ло­ви, не зна­ючи, що на то по­ра­ди­ти. Мерт­вецька ти­ша за­ляг­ла ха­ти­ну, тільки не­рів­ний, три­вож­ний від­дих тих два­над­ця­ти лю­дей роз­да­вав­ся між низьки­ми, пок­рив­ле­ни­ми сті­на­ми ха­ти­ни. Дов­го три­ва­ла мов­чан­ка.

- Га, дій­ся во­ля бо­жа,- скрик­нув на­раз Сень Ба­са­раб,- не жу­ріться, я то­му за­рад­жу!

Той го­лос, то­та наг­ла рі­шу­чість се­ред за­гальної ти­ші і без­сильнос­ті вра­зи­ли всіх поб­ра­ти­мів, мов наг­лий вист­ріл з руш­ни­ці. Всі зір­ва­ли­ся і обер­ну­ли­ся до Се­ня, що си­дів, як зви­чай­но, на стільчи­ку ко­ло по­ро­га з люлькою в зу­бах.

- Ти за­ра­диш? - за­пи­та­ли всі в один го­лос.

- Я за­рад­жу.

- Але як?

- То моє ді­ло. Не до­пи­туй­те ні­чо­го, тілько роз­хо­діться. А за­вт­ра о тім ча­сі будьте тут­ка, бу­де­те ви­ді­ти!

І більше не ска­зав ні­чо­го, і ніх­то йо­го не до­пи­ту­вав бі­ль­ше, хоть у всіх, а особ­ли­во у Бе­не­дя, на сер­ці за­ляг­ла якась три­во­га, якась хо­лод­на біль. Але ніх­то не ска­зав ні­чо­го, і поб­ра­ти­ми ро­зій­шли­ся.

Сень Ба­са­раб, ко­ли вий­шли на ву­ли­цю, взяв за ру­ку При­й­де­во­лю і шеп­нув до нього:

- Підеш зо мною?

- Піду,- ска­зав па­ру­бок, хоть ру­ка йо­го, не зна­ти чо­го, тре­м­ті­ла.

- Будеш ро­би­ти, що я ска­жу?

- Буду,- ска­зав знов па­ру­бок, але не­пев­ним, мов не­доб­ро­вільним го­ло­сом.

- Ні, ти не ля­кай­ся,- вва­жав ко­неч­ним ус­по­коїти йо­го Сень,- страш­но­го ні­чо не­ма в тім, що я за­ду­мав. Тілько смі­ло і жи­во, а все бу­де доб­ре!

- Не пен­дич, а ка­жи, що ро­би­ти,- пе­ре­бив йо­му Прий­де­во­ля.- Ад­же знаєш, що ме­ні все од­но!

Ніч бу­ла вже до­сить піз­ня. Май­же у всіх ха­тах, ок­рім ши­н­ків, світ­ло не сві­ти­ло­ся, і ву­ли­ця бо­рис­лавська бу­ла зов­сім тем­на. На­ші оба поб­ра­ти­ми йшли мовч­ки го­рі ули­цею. Сень пильно гля­дів по вік­нах. Дій­шли вже на се­ре­ди­ну Бо­рис­ла­ва, де до­ми бу­ли тро­хи ог­ляд­ні­ші, по­мальова­ні то жов­тою, то синьою, то зе­ле­ною крас­кою, з зас­ло­на­ми на ши­ро­ких вік­нах і з мо­сяж­ни­ми клям­ка­ми при ду­бо­вих две­рях, з га­ноч­ка­ми або й без га­ноч­ків, а пе­ред кілько­ма бу­ли на­віть ма­ле­сенькі за шта­хе­та­ми ого­род­ці з нуж­ден­ни­ми цві­та­ми. Тут жи­ли бо­рис­лавські «го­ло­ва­чі» та «ту­зи» - го­ло­в­ні предп­риємці. На­се­ре­ди­ні, най­кра­щий з усіх, сто­яв до­мок Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра, кри­тий бля­хою і ни­ні зов­сім пус­тий, бо Гер­ман рід­ко ко­ли но­чу­вав у Бо­рис­ла­ві. По­біч нього, тро­хи від­да­лік від реш­ти, сто­яв дру­гий, не та­кий гар­ний і да­ле­ко не та­кий ог­ряд­ний до­мок - Іц­ка Ба­уха. В од­нім йо­го вік­ні бу­ло ще світ­ло,- оче­вид­но, що Іцик му­сив ще не спа­ти, бо вік­но бу­ло імен­но з йо­го ка­бі­не­ту.

Сень Ба­са­раб знав сей до­мок. Він дов­гий час ро­бив в Іц­ко­вих ямах і не раз тут при­хо­див за вип­ла­тою. Він знав, що, крім од­ної ста­рої жи­дів­ки-с­луж­ни­ці і Іц­ка са­мо­го, не бу­ло ні­ко­го в тім до­мі і що жи­дів­ка, пев­но, вже спить в кух­ні. Сього тільки йо­му й тре­ба бу­ло. Він шарп­нув за со­бою Прий­де­во­лю, і ко­ло най­ближ­чої ями оба об­мас­ти­ли со­бі ли­ця чор­ною кип’ячкою так, що їх лиць зов­сім не мож­на бу­ло піз­на­ти.

- Ходи за мною і не ка­жи ані сло­ва, а ро­би, що я ска­жу,- шеп­нув Сень, і во­ни піш­ли. Ос­то­рож­но під­повз­ли во­ни до од­них, да­лі до дру­гих две­рей до­му, але две­рі бу­ли по­за­ми­ка­ні. Се зов­сім не зне­охо­ти­ло Се­ня, і він по­чав ос­мот­рю­ва­ти вік­на. Ти­хе псик­нен­ня да­ло зна­ти Прий­де­во­лі, що він най­шов, чо­го шу­кав. Справ­ді, од­на ква­тир­ка в ку­хон­нім ві­к­ні бу­ла не­за­щеп­ле­на і лег­ко да­ла­ся ство­ри­ти. Сень встро­мив че­рез неї ру­ку, по­від­су­вав за­сув­ки і от­во­рив вік­но. Вліз­ли до кух­ні. Кру­гом ти­хо бу­ло, як в гро­бі, тільки сон­не са­пан­ня служ­ни­ці чу­ти бу­ло з-за пе­чі. Поб­ра­ти­ми на па­льцях піш­ли до две­рей. Ку­хон­ні две­рі бу­ли не­за­пер­ті, і во­ни вий­шли до сі­ней. Сень на­ма­цав две­рі до Іц­ко­во­го ка­бі­не­ту і хо­тів пог­ля­ну­ти в дір­ку від клю­ча, але по­ба­чив, що в дір­ці був ключ. Пот­рі­бу­вав ти­хенько пок­ру­ти­ти клям­ку і пе­ре­ко­нав­ся, що две­рі бу­ли замк­не­ні. Але Сень і тут не­дов­го на­ду­му­вав­ся. Шеп­нув­ши кілька слів Прий­де­во­лі, він го­лос­но по­тер­мо­сив клям­кою і за­пи­щав хрип­лим, бабським го­ло­сом, по­діб­ним до го­ло­су ста­рої служ­ни­ці:

- Herr, Herr, öffnen Sie! 8

- Wus is? 9 - дав­ся чу­ти внут­рі гру­бий го­лос Іц­ка, за­тим ва­ж­кий скрип че­ре­ви­ків, а вкін­ці брязк клю­ча, що від­чи­нив зам­ко­ву пру­жи­ну. Две­рі ти­хо від­чи­ни­ли­ся, по­тік світ­ла ли­нув з ка­бі­не­ту до тем­них сі­ней, і в тій хви­лі два хло­пи, за­чор­не­ні, як чор­ти, ки­ну­ли­ся на Іц­ка і зат­ка­ли йо­му рот, за­ким ще встиг крик­ну­ти. Впро­чім, хто знає, чи сього й бу­ло тре­ба. Нес­по­ді­ва­ний на­пад так на­ля­кав Іц­ка, що той як був з прос­тяг­ну­ти­ми ру­ка­ми і за­пи­ту­ючим, глу­пим ви­ра­зом ли­ця, так-та­ки в тім по­ло­жен­ні і за­де­ре­вів, а тільки клі­пан­ня ви­ба­лу­ше­них

1 ... 61 62 63 ... 86
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."