BooksUkraine.com » Сучасна проза » По той бік мосту, Мері Лоусон 📚 - Українською

Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

126
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "По той бік мосту" автора Мері Лоусон. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 87
Перейти на сторінку:
стояв, де був.

– Перепрошую, – мовила Лора, витираючи сльози тильним боком долоні. – Я чула, що твій батько теж помер. Я так тобі співчуваю. Здається, всі навколо помирають. Усі.

– Ага, – відповів Артур. – І не кажи. – Він почувався точно так само.

– Перепрошую, – повторила вона.

– Усе гаразд.

– Тато каже, що це частина Божого плану, – сказала вона. – Каже, що ми просто не розуміємо. Каже, що все вийде на ліпше, бо Бог нас любить. Але я в це не вірю. Я не вірю, що Він нас любить. Я не вірю, що хтось, хто тебе любить, мав би такий план. А ти в це віриш?

Артур збентежено переступив із ноги на ногу.

– Я мало знаю про такі речі.

Вона знову витерла обличчя долонею й запитала печально:

– Думаєш, я зіпсута, бо так думаю?

– Ні. – Він похитав головою. – Ні.

Він почув голос її батька, що долинав зі сходів, і затамував дух, боячись, що той зайде, але він пішов униз.

– Тобі хотілося б, щоб нас тут не було? – запитала Лора. – Тут, у будинку твого друга?

– Ні! – випалив Артур. Він стривожився. Звідки в неї така думка? Невже його почуття такі очевидні?

– Точно?

– Так! Так, точно. Добре, що він не пустує. Краще, щоб він не пустував. – І, може, так воно й буде, в довгостроковій перспективі.

– Дякую, – відповіла вона так, наче він вручив їй подарунок. Вона витягнула з рукава вологу хусточку й висякала носа. А тоді сказала: – Я не хотіла переїжджати сюди, в цей сумний будинок, але більше не було куди. Я взагалі не хотіла сюди переїжджати, в Струан, я маю на увазі. Я тут нікого не знаю. Вдома в мене хоч були друзі. – Вона глянула на нього своїми заплаканими, червоними очима, й додала: – Але ви такі добрі, ти й твоя мама. Дякую тобі.

Сидячи того вечора на ліжку, дивлячись на свої ноги, він знову й знову відтворював це в уяві. Йому здавалося, що сталося щось надзвичайно важливе, що його життя змінилося назавжди. Він ніколи й подумати не міг, що колись так поговорить із дівчиною. Однак не варто обманювати себе, що це щось означає. Він знав, що це просто удача, хоча це слово здавалося неправильним за таких обставин. Якби мала вибір, вона не вибрала б звіритися саме йому. Просто вона була у відчаї, а він трапився їй під руку; якби вона не перебувала в такому стані, цієї розмови не відбулося б. Власне, якби йому самому не було так погано, її не відбулося б, бо він утік би, як Дітер/Бернар, збіг би зі сходів.

Але вона подякувала йому за доброту. Це щось та означає, правда? Може, й небагато, але хоч щось.

*

Наступного тижня в лісах біля Кроу-рівер був убитий німецький військовополонений. Принаймні саме там знайшли його тіло. Артур був при цьому присутній; він та інші чоловіки шукали не тіла, вони шукали ведмедів. За минулі тижні поблизу були вбиті п’ять овець і двоє телят, а одного фермера, Френка Седлера, відвідав ведмідь, доки той робив свою справу в нужнику надворі.

– Чесно кажучи, зробив мені послугу, – сказав Френк, згодом про це розповідаючи. – Я мав… деякі проблеми в цій сфері, закреп, коли знаєте, про що я, й думав, що допоможе тільки динаміт, але він так мене налякав, що владнав ситуацію за дві секунди. Але Лона й діти тепер бояться туди ходити. У всіх… порушився режим, і від цього всі тепер дратівливі. Треба щось робити.

Тож із півдесятка фермерів, а серед них й Артур, зібралися, озброїлися й пішли полювати на ведмедя. Правду кажучи, Артур волів би піти сам – так він хвилювався б тільки через ведмедя, а не й через півдесятка знервованих чоловіків, що розмахують «лі-енфілдами». Але вони запросили його приєднатися, що було люб’язно з їхнього боку, а, враховуючи, що вони були віку його батька, він не знав, як відмовитися.

Думаючи передусім про ведмедя, коли знайшли тіло, вони спочатку вирішили, що того чоловіка вбив ведмідь. А тоді побачили, що на тілі не було слідів ні від зубів, ні від кігтів. А потім – що чоловікові руки зав’язані за спиною. Судячи з вигляду, його забили до смерті.

– Хтось із вас його знав? – запитав Чарлі Руґґер.

Вони зібралися навколо мертвого, шість кремезних фермерів із гвинтівками, спрямованими на землю. Стояв ранній ранок, і сонце кидало косе проміння крізь гілки кленів, купаючи тіло у світлі. Чоловік мав на собі табірну форму – темно-синю куртку з великим червоним колом на спині – й сонце кидало йому на спину м’які тремтливі візерунки з кленового листя, наче цей чоловік був канадець і пишався цим.

– Так, – сказав Ленні Гоґенвельд, присідаючи, щоб роздивитися бік чоловікового обличчя. Там було криваве місиво, але риси ще можна було розрізнити. – Він працював на Стена Макліна.

– Є варіанти, хто міг хотіти це зробити?

– Звісно, – відповів Ленні. – Можу назвати тобі два десятки, не сходячи з цього місця. Він же німчура, правда?

– Так, але саме з цим конкретним, – сказав Чарлі.

Ленні знизав плечима. Щочетверга в «Теміскеймінг спікері» на першій шпальті друкували перелік хлопців із Півночі, вбитих, поранених чи пропалих безвісти, і щотижня ці переліки наче довшали. Після висадки десанту в Європі кілька сімей втратили всіх своїх синів. Якщо це вбивство було справою рук шаленця, про що свідчив вигляд тіла, ну, в ті часи з’явилося багато шаленців – батьків, синів чи братів, збожеволілих від горя й люті.

Виявилося, що той, хто це зробив, пішов по свою жертву вночі. У сараї Стена Макліна, де той спав, були ознаки боротьби, солома розкидана підлогою. Артур вирішив класти хлопців спати в домі. Погода була ще досить тепла, щоб спати в сараї, й вони протестували, але він не збирався ризикувати. Також йому не подобалося, що Дітер/Бернар удень на полях Отто самі, але з цим він нічого вдіяти не міг. Завдяки найсухішому за багато років серпню ячмінь уже можна було збирати, й вони мали це зробити. Принаймні в будинку Отто жили люди й більшість полів було видно з вікон.

Він сподівався, що Дітер і Бернар не дізнаються про той випадок, але коли охоронець із табору приїхав для чергової перевірки, у багажнику вантажівки сиділи інші в’язні, й, певна річ, хлопцям хотілося з ними поговорити. З виразу їхніх облич Артур зрозумів, що їх повідомили.

Він надіявся, що Лора про це не дізнається, що їй не треба буде

1 ... 61 62 63 ... 87
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По той бік мосту, Мері Лоусон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По той бік мосту, Мері Лоусон"