Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Андрій Петрович не був забобонний і з того вельми здивувався.
– Як же візьмете її на спробу? – спитав.
– Зв'язати й кинути у воду, – сказав найповажніший із селян. – Коли тонутиме, то не відьма, і ми її відрятуємо, а коли випливе – відьма. Але перед цим треба провести її голою по селі, щоб шкода, чинена нею, відпала.
Саме це останнє і сподобалося Андрію Петровичу, бо то був видимий спосіб ту гордячку принизити, а отже й упокорити, чи точніше, взяти над нею гору.
– Гаразд, – сказав, усміхаючись, бо наперед уявив, яка чудова вийде картина. – Але спершу маю з нею поговорити.
І він рушив на останню розмову із жінкою, перед цим випивши для твердості духу доброго кухля пінної. Відтак виглядав велично й загрозливо, і справді подобав на орла.
– Чи знаєш, що селяни звинувачують тебе у відьмацтві? – спитав гостро.
– Коли це їм дозволяєш, – відказала Настка.
– Чи признаєшся до цього?
– Наречена Христа не може бути відьмою, – коротко відказала вона.
– Чи наречена ти Христова, це ще треба подумати, – блиснув він оком. – Але поки що – моя жінка. І от що скажу, раз і востаннє: або отямся, перестань казитися, або віддам тебе селянам на їхню пробу.
Вони протримали якийсь час погляди, наче схрестивши мечі.
– Коли можеш, віддавай, – витисла із себе.
– Отже, жінкою моєю бути не хочеш? – в нього затремтіли ніздрі. – Попереджаю: вони роздягнуть тебе, і голу проведуть по селі.
– А тоді топитимуть, – сказала спокійно Настка. – Знаю! Так учинили і з моєю матір'ю. Коли це станеться?
– Вони вже йдуть, – мовив крицево Андрій Петрович.
Дивне в цій розмові було те, що провели її без емоційних спалахів, а як двоє погоджених спільників. І як погоджене подружжя вийшли на ганка, біля якого вже зібралися слуги, відтак побачили, що знизу під гору, а дім стояв на пагорбі, йде строката юрба з палицями, горщиками, макітрами, рублями, качалками, тріскавками, дерев'яними мисками та лотками, витворюючи дивний стукіт і видаючи не менш дивні рипливі звуки – це коли водили качалками по рублях. А ще виспівували щось протяжне, із вигуками, старовічне і також дивне. Попереду дибав дід із сивою, майже до пояса бородою, в білій полотняній одежі, в постолах та білих онучах, волосся його було перев'язане вишитою стрічкою, а в руці тримав сучкастого костура, відшліфованого до блиску, і з навершям із буйволячого рогу. І здалося тоді Андрію Петровичу, як любив потім розказувати, що це виступають із мороку часу тіні зникомі їхніх предків і що це дійство – не вигадка непросвічених умів, темних у забобонах своїх, а давно завчена і чітко опоряджена гра, початок якої бозна в якій часовій глибині. Всі ті люди йшли, злиті одним духом у єдине тіло, у певній вірі, видженнях та розумінні, тобто в цей час вони не існували кожен окремо, а складали щось з'єднане, злите, витягнуте із глибин пам'яті та свідомості.
– Маєш час одуматися, – тихо сказав жінці Андрій Петрович.
І те, що побачив, його вразило. Вона дивилася на похід, на оту юрбу, що напливала, як бурунна вода при повені чи зливі, із якимсь незбагненним захопленням, бо очі її сяяли і все лице світилося, а вуста тримали, а це так рідко в неї бувало, легку всмішку. Тоді вперше подумав Андрій: а чи не безумна оця красуня? Що знає він про неї, адже й справді нічого. На його пропозицію Настуня так і не відповіла, отож стояли й надчікували, поки юрба вибереться на пагорба. А та не так ішла, як танцювала, вимахуючи руками, – і стояв сухий стукіт, і дерлося дерево об дерево, тарахкотіло, рипіло, і виривалися з ротів гострі, тонкі жіночі покрики, наче жовті вихлипи, і відчувалась у тому врочиста напруга, бо то не були веселощі, а ніби втілені у живі образи духи вітру, що започатковує грозу. Від того й повітря набрякало дивними розрядами, ніби ширяли в ньому невидимі блискавки.
Зрештою юрба спинилася, влившись у двір, перед ґанком і, ніби на команду, всі звуки зникли, люди причаєно дихали і розглядали із жадібною цікавістю те чудо, що світилося на ганку, красуню оту дивну, а вона стояла, звівши голову із розпеченими синім полум'ям очима.
Білий дід, достеменно як волхв, виступив наперед і вклонився панові.
– Чи дозволите, пане, вчинити те, що маємо? – спитав тремтливим голосом.
– Дозволяю, – сказав Андрій Петрович.
– Нехай зійде вниз і жінки її роздягнуть, – сказав дід.
– Роздягнуся сама, – дзвінко сказала Настка, – не дозволю торкатися мене брудним рукам. А зв'яже нехай мій чоловік.
– Тоді роздягайся! – сказав дід.
Настуня почала спокійно скидати із себе одежу. Андрій Петрович ніколи не бачив своєї жінки оголеною, отож йому ніби кілок застряг у горлі.
– Отямся і впокорись! – тихо сказав. Але вона його не слухала. Залишилась у самій сорочці, а за мить скинулась і сорочка, наче майнули крила білого велетенського птаха, й випали із тієї сорочки великі пишні перса.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.