Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

Тоді Настка підняла руки й розсипала зачіску, волосся густим русявим струменем линуло їй на спину, і юрба знову охнула, а Андрій Петрович побачив, що й під пахвами в неї було голо.

– Відьма! Відьма! – пішов поголос.

– В'яжіть, пане, їй руки, – сказав якийсь чорний чоловік і кинув мотуза.

І Андрій Петрович почав в'язати. І ще одну річ побачив, учиняючи це: над кібцем у Настки була кругла, більша великої монети темнобрунатна родима пляма, з якої проростало рідке волосся. Він зв'язав жінці руки, але вузла не затяг – щось його штовхнуло вчинити саме так. Вона це відчула, бо коротко блимнула в його бік.

– Прощай! – тихо й печально сказав він. – І не поминай лихом!

– Сходь, жінко, донизу! – сказав дід. – Поведемо тебе на спробу!

І вона пішла, велично знісши голову, а Андрій так і залишився на ганку, був-бо непомірно вражений побаченим і відчув, що та пінна, яку перед тим випив, не охмелила його, а стала в мозку та грудях двома вовняними опоками.

Отож стояв і дивився напівпомерклим зором, як Настуні накинули на шию зашморга, – його тримав за кінця отой чорний чоловік, що дав йому мотуза, по тому вона рушила у юрбу, яка розтікалася перед нею, як вода. І відразу всі знову застукали, затріщали тріскавками, заграли на рублях. Люди в тому-таки ритмі, що більше нагадував танок, а не похід, рушили донизу. Звіявся вітер і почав мотати пишним, іскристим Настиним волоссям, а Андрій Петрович стояв, не мігши й пальцем кивнути, й тоскняво думав: озирнеться чи ні? Але вона на нього так і не озирнулася, і юрба із тими ж ритуальними покриками та зойками, стуком і тріском почала меншати й меншати, скерована до озерця. Тоді Андрій Петрович ніби пробудився, щось його підштовхнуло, і він рушив дерев'яною ступою за тим походом, але тримаючись віддалі.

Біля озера були містки, на яких полоскали білизну, і Настуню повели на одного з них. Перед містками всі зупинилися і якась баба, ставши на коліна, зв'язала Настці ноги. Відтак запала глуха тиша така, що чути стало, як у повітрі літають мухи.

– Чи хочеш сказати щось людям перед спробою? – спитав дід.

– Хочу, щоб ви пізнали Господа за судом його, – дзвінко промовила Настка.

– Оце ми й чинимо, пані, - сказав дід і махнув рукою. – Кидайте її!

Кілька чоловік схопили Настку за ноги і під плечі й потягли до мостка. І знову юрба заволала, закричала, застукала, затріщала, затанцювала, замахала руками і чим ближче наближалися до кінця кладки чоловіки, тим галас дужчав, почулися істеричні жіночі крики. Чоловіки змахнули тілом і в повітря знялася хвиля Настчиного волосся – вона вдарилася спиною об синє плесо, яке відразу ж її й ковтнуло. І знову настала моторошна тиша, якась така, ніби зав'язаний щільно вузол на линві – всі стояли, розтуливши роти, вирячивши очі, й дивилися на плесо.

І тут раптом плесо розчахнулося, і з нього випірнула голова, обліплена зусібіч волоссям. Зблиснула рука, відгорнула волосся, і Настуня попливла.

Треба сказати, що Андрій Петрович знав, що його жінка добре плаває, хоча назагал жінкам у нашому краю це невластиве; вона ж цього навчилася, живучи в глухому місці і блукаючи сама по лісах, – саме тому він не зав'язав вузла на мотузі, отже, під водою швидко змогла розв'язати собі й ноги, бо навчилася й пірнати й довго пробувати під водою. Селяни почали кидати в неї палицями, але вона швидко віддалялася, а невдовзі перепливла озерце, за яким починалося болото. Відповідно, з того боку кладки не було, тож поки вибралась із води, то болото обліпило її тіло, відтак з'явилася на очі чорнотіла. Тільки раз озирнулася і пострибала з купини на купину, аж поки не зникла з визору. Більше її ніхто не бачив…

Через деякий час сталася ще одна подія, завдяки якій я й висловив припущення, що Настка не просила чоловіка відпустити її до монастиря через те, що чекала на появу чернецюри-собацюри, в якого могла бути закохана, бо саме він і збаламутив її неміцну голову. Так от, десь через тиждень-півтора по тому, як відбулася та розправа, чернець і справді з'явився, і Андрій Петрович спершу подумав, що той приніс йому звістку від дружини. Той і справді був напрочуд лахматий, а здаля здавалося, що це якась порода косматих ведмедів, одягнута в рясу, хоча й ведмедів таких пелехатих не буває. Андрій Петрович у цей час сидів на ганку, перед цим добре потягши із кухля, смоктав із люльки дим і сумував за пропалою жінкою, коли ж уздрів, як у його двір заходить це чудо природи.

– Мене звуть отець Кондратій, – солодким голосом сказав чернецюра-собацюра. – Чи не ви будете Андрій Темницький?

– Це буду я, – сказав Андрій Петрович, потягшись рукою за привішеним до ганку нагаєм.

– Мене просила прибути, щоб прийняти в неї сповідь, ваша супряжниця, – тим-таки медовим голосом сказав отець Кондратій і чомусь облизав губи із прилиплою до них бородою. – Чи можу її побачити?

– Можеш, – сказав Андрій Петрович, зводячись на весь свій високий зріст і надягаючи на руку нагайку. – Так зараз її побачиш, що і в пеклі ввижатиметься!

І він з риком, ніби роз'ятрений бик, кинувся на чернецюру-собацюру.

Річ у тім, що тільки-но приїхав, проблукавши півдня по лісах – цілий тиждень чи півтора до появи ченця безнастанно й марно розшуковував пропалу жінку – в ньому на той час гостро заговорило сумління, адже вона могла десь ховатися цілком гола. Отож кінь стояв у дворі засідланий, Андрій Петрович хотів щось нашвидку перекусити, що вже й зробив, перекурити та й знову рушити на розшуки.

Чернецюра ж собацюра, побачивши, що він влип, як Пилип у смолку, притьма кинувся навтьоки, діставши тільки кілька ударів по космах, а поки Андрій Петрович ускакував на коня, встиг вистрибнути за ворота й помчав так, що, здавалося, й землі не торкається, ніби перетворивсь у якогось величезного й вельми розколошканого ворона. Андрій же Петрович часу не гаяв і погнав коня ускач. Чернецюра мав уже досвід таких перегонів, то цього разу помчав не до води, а до найближчої сосни. І коли б він на хвильку виявився прудкіший,