Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

окулярів і справді така: лагідна, покірна, тиха і тільки після перших контактів, як він чув від когось з університетських хлопців, заводилася з півоберта. Це його в ній завжди захоплювало і самого заводило. Він чекав цієї зустрічі з таким інтересом, як чекають любителі кіно чергової зустрічі з улюбленою кінокартиною. Він не стільки, здавалося, насолоджувався, як милувався нею, такою, яку він собі колись намислив. Йому просто було цікаво це бачити, переживати, боротися і затуляти їй в хвилини екстазу рота рукою, яку вона могла прокусити до крові, якщо заздалегідь не дати їй в зубки ріжок подушки. Тоді вона відбивала зі злістю рукою той ріжок і він чув, як справді лунає «плач Ярославни» чи виграє «третя симфонія Бетховена». Він сумував за цими моментами з Альбіною. Але як тільки торкався побутової прози, Миронович одразу ж охолоджувався і давав собі слово: «Кину. Я більше не зможу жити у цій сім’ї, з цією дружиною, яку в орфографічних словниках називають неприємним словом "нечупара"». Він це слово сприймав як абревіатуру і розшифровував з подвійним підтекстом — нечувана пара.

Маючи неабиякий інтелект, Альбіна повністю була позбавлена відчуття краси. Вона не любила квітів. Принаймні, він не бачив, щоб вона їх садила у вазони чи поливала, оприскувала водою, витирала від пилюки листочки фікусів, пальм, як це робила його мати чи тимчасова, колишня — теща Клара Янівна, а особливо Роза — ця «малоросійська аристократка» зі знаменитим прізвищем — Безборотько. Він ніколи не бачив, щоб уранці після того, як Роза або її мати вставали, на підлозі, під ліжком валялися колготки, бюстгальтери, зібгані або й подерті панчохи. Щоб на кухні, поруч з салатом чи картоплею пюре стояла надрізана пачка прального порошку, що могла кожної миті від ненавмисного поруху руки впасти, і білий порошок — висипатися в салат, у підсмажену картоплю.

Він згадав випадок, коли поважний учений-академік Ераст Ластовецький поцікавився в доньки, що це за білий порошок поверх сметани.

— Сухе молоко, папа, — мовила вона з французьким наголосом.

Коли старий академік раптом перелякано заволав на всю квартиру і вибіг з їдальні з білою піною на посинілих губах, Альбіна заспокійливо мовила:

— Нічого страшного. Це всього-на-всього пральний порошок. Прополощи рота водою, а салат викинь у відро. Я тобі приготую інший.

— Ти мене зживеш колись зі світу як матір...

Як «зжила зі світу» свою матір Альбіна, Миронович так і не довідався. У домі завжди твердили одне й те ж: «Мати померла при народженні Альбіни». І з того часу вони у великій п’ятикімнатній квартирі жили удвох. Миронович тепер був третім, але постійно відчував себе «третім зайвим».

Зовсім інший стиль життя був у домі Клари Янівни і Рози Безборотьків. Абсолютно душевний спокій і життєва рівновага у сімейних стосунках, коли не сказати — гармонія. Класична чистота українських хат XVIII-XIX століть. Чисті мисники, завжди випрані і випрасувані рушники на стінах, над образами, над портретами Тараса Шевченка і Лесі Українки. Гарно відполіровані дерев’яні дві лавки по обох боках столу з такого ж дерева, як і стіл. Самоткані грубі кольорові серветки під вазами живих квітів, неодмінні, також кольорові паперові серветки на столі під час трапези, на етажерках і поличках, — очевидно, того ж майстра, що й лави і стіл, — переважно старі фоліанти дореволюційних книжок. Кілька ненав’язливих фотографій красунь — матері і доньки приблизно в однаковому віці.

Особливо чудовий портрет Рози, виконаний гуашшю невідомого художника, висів у спальні Вітольда Мироновича. Також під гарним рушником з написом: «На щастя, на долю!». Якогось дня, перед тим, як Вітольд мав лягати спати, Клара Янівна легенько постукала в двері, чемно привіталася і, не поспішаючи, мовила:

— Цей портрет Рози висів тут ще до вашого одруження і, аби у вас не склалося враження, що його почеплено недавно, ми портрет можемо зняти. Але Роза й справді була такою в свої шістнадцять літ... Ця врода її й згубила.

— Чому? — відклав підручника з цивільного права Миронович.

— Знаєте, що з цього приводу у народі кажуть: «Не будь вродливою, будь щасливою». Роза була гарна, але нещаслива. Мала багато женихів, дуже багато — це й призвело її до того, що вона ні за кого не вийшла своєчасно заміж... Вибачте. На добраніч.

Роза, згадував Миронович, коли, нарешті, від нього завагітніла відповідно юридичному контракту, нагадувала Вітольду вазон, у який посадили особливу, не виключено екзотичну цибулину не відомої нікому в цьому домі квітки і ретельно її доглядали, з нетерплячістю очікуючи, яка ж в цієї квіточки забуяє ягідка. Миронович так і не дочекався, коли проб’ється до сонця його і Розин плід, хоча вже бачив — він прийнявся і дав перші паростки. Роза цілими днями сиділа біля відчиненого вікна і дивилася на вродливих і підтягнутих офіцерів місцевого гарнізону. Якщо офіцер йшов товстий, з животиком, що спадав з його офіцерського пояса, чи, не доведи Боже, з авоською в руках і кількома пляшками у ній кефіру і булочок, Роза заплющувала очі, опускала голову і гукала до матері:

— Мамо, скажете мені, коли він щезне з моїх очей, — і тільки вказівним довгим худим пальчиком показувала в бік офіцера.

До матері вона зверталась також по-староукраїнському — на «ви». На «ви» Клара Янівна зверталася і до молодого Мироновича. Він тепер час від часу згадує ті спокійні, умиротворені дні, що так швидко промайнули під києво-святошинськими соснами з неодмінним гамаком, і гадає, що, мабуть, було б краще залишитися в домі Безборотьків назавжди. Не спокушатися на ту очкасту вчену — доньку академіка, яка завжди витягувала його в університеті з бібліотечної черги і кричала ледь не на всю бібліотеку:

— Мироновичу! Я тобі вже цей підручник взяла. Іди-но сюди.

Він покірно йшов до читальної зали, сідав поруч Альбіни і ретельно конспектував статті, особливо — з Кримінального кодексу. Чому — й сам не знає. Пам’ятає, що цей кодекс він прочитував по кілька разів, мов пригодницький роман, написаний у формі статей. Часто заглядав і в юридичні словники, енциклопедії. Інколи зубрив. А коли старий Ластовецький перебував у відрядженні на своїх колоквіумах чи симпозіумах, Альбіна запрошувала Вітольда на постійну каву з тістечками і на гору посуду в умивальнику на кухні, яку він намагався помити, допомагаючи Альбіні. Потім йому здалося, що вона так звикла до його благородного жесту — миття посуду