Читати книгу - "Атлантида"

— Двадцять позицій ліворуч! — крикнув Йорк.

Гові прокрутив коліща та подав снаряд.

— Вогонь!

Гармата ще раз сіпнулася всім тілом і викинула з лівого ствола струмінь полум’я. Зворотний удар газу викинув гільзу і подав новий снаряд.

— Влучили! — заволав Йорк. — Бронебійні, п’ять пострілів поспіль!

Він побачив червоний спалах там, де вибухівка здетонувала об метал, кинувши на корму «Грифа» зливу осколків. Залишалося сподіватися, що бронебійні снаряди виведуть із ладу силову установку ворога, пошкодивши турбовентиляторні прискорювачі, які дозволяли «Грифові» рухатися швидше за будь-яке інше судно.

— Вогонь!

Гові натиснув на праву гашетку й уже не відпускав її. Здавалося, вправний коваль-велетень п’ять разів поспіль ударив по своєму ковадлу. Менш ніж за секунду магазин спорожнів, а гармата викинула п’ять гільз.

Гарматна вежа ще здригалася, коли ближче до корми «Сіквеста» почувся страхітливий тріск, і цілу палубу струснуло. Чоловіки із жахом побачили, що «Сіквест» дістав понад десяток прямих влучень над ватерлінією. На цій відстані ракетне паливо «Штреке» дозволяло «Грифові» стріляти майже прямою наводкою, і випущені ним снаряди трясли «Сіквест» від носа до корми. Здавалося, його протикала величезна виделка: кожен снаряд легко проламував переділки та, викинувши струмінь вогню й купу уламків, вилітав із протилежного борту.

— Потім вони цілитимуть у місток, а після цього настане й наша черга! — крикнув Йорк.

«Сіквест» стогнав і сіпався. Йорк навів бінокль на корму «Грифа». Клуби диму показували, куди влучили їхні снаряди. Раптом увагу капітана щось привернуло, й він опустив бінокль. До них летів надувний човен із жорстким корпусом, подвійний двигун якого залишав за кормою широкий кільватерний струмінь у формі літери «V». Усередині, пригнувши голови, сиділи якісь люди. Катер уже подолав половину відстані та швидко наближався.

— Бачу ворожу групу захоплення, відстань вісімсот метрів! — вигукнув Йорк. — Максимально опустити стволи. Цілити прямою наводкою!

Він почав щосили вертіти коліща, а Гові тим часом припав до металевого видошукача перед сидінням стрільця. Коли його рука вже торкнулася лівої гашетки, стався жахливий удар, після якого обидва чоловіки опинилися на підлозі. Зі звуком, гучнішим за брязкіт сотень розбитих вікон, рій металевих осколків зрикошетив від броні гарматної вежі. Один із них уп’явся Йоркові в ногу, і його комбінезон відразу просочився кров’ю. За кілька секунд пролунали ще два вибухи. Надбудову палуби прошила пряма черга бронебійних снарядів, які потім вдарили у воду за правим бортом «Сіквеста».

Йорк скочив на ноги. У його вухах стояв шалений дзвін, а ліва нога безсило воліклася. Він широко розкритими очима подивився на діру, що зіяла там, де щойно був капітанський місток. Для людини, закоханої в море, це було жахливе видовище, — все одно, що безпорадно спостерігати, як в агонії помирає осліпла та скалічена кохана жінка.

— Гаразд, поцілуймо цих виродків, — промовив він холодним і твердим, незважаючи на біль, голосом.

— Так, капітане!

Гові вже повернувся на місце стрільця. До човна залишалося тільки двісті метрів. Максимально опустивши стволи, Гові з інтервалом у секунду вистрілив рештою розривних снарядів. Перший постріл не влучив, але здійняв велику хвилю, яка підкинула човен так, що здалося, наче він зараз полетить. Другий снаряд пройшов під кілем і цілком викинув човен із води, піднявши його корму і давши Йоркові й Гові змогу побачити шістьох чоловіків у Гумових костюмах, які відчайдушно чіплялися за борти. Третій снаряд розірвався об фланець. Наступної миті вибухнув паливний бак, і човен разом з пасажирами зник у вогняній кулі, яка зі страшною швидкістю полетіла в напрямку «Сіквеста».

Але часу на радість не було: кінець заповідався жорстокий. Коли до гарматної вежі долетіли перші фрагменти надувного човна, палуба під ногами Йорка та Гові здригнулася. У повітря почали вистрілювати заклепки, а металеві бруси палуби гротескно вигнулися. За мить черговий снаряд зірвав вежу з її платформи та жбурнув до леєра правого борту. Чоловіків обійняв вир вогню, щоб за секунду обернути їх на ніщо.

Останнім, що побачив Йорк, був «Сіквест», охоплений нищівним вогнем. Але, як не дивно, корабель досі залишався на плаву, наче байдужий до того, що відбувалося, схожий на непохитний моноліт вулкана неподалік.

21

Коли дослідники пірнули в непроглядну темряву тунелю, що починався під кінчиком лівого орлячого крила, то побачили, що стіни тут були рівні та відполіровані, як і в попередніх проходах. Перші кілька метрів від зали предків попереду йшов Костас, але потім тунель розширився, і тепер усі троє могли рухатися пліч-о-пліч. Десь за десять метрів підлога обернулася на сходи зі слабким нахилом. Скільки сягало око, стерті сходинки під невеликим кутом вели вгору.

— Цього разу боги на нашому боці, — сказав Костас. — Ще кілька хвилин на цій глибині, і ми б залишилися тут назавжди.

Щоб не витрачати багато енергії, вони відрегулювали плавучість своїх скафандрів, і ті самі піднімали їх угору. На стінах було викарбувано незліченну кількість биків у натуральну величину. Ці силуети відразу нагадали вченим дуже схожі критські фрески із зображеннями биків. Здавалося, тварини стовпилися обабіч проходу та спостерігають за людьми.

Коли Джек майже віддихався, його комп’ютер видав тривожне повідомлення, що настав час перейти на запасний балон. Джек на мить відчув, як напружився регулятор, потім увімкнулася аварійна подача, й повітря знову почало надходити безперешкодно.

— У міру сходження тиск падатиме, й це означає, що об’єм повітря в резервному балоні збільшиться, — запевнив його Костас. — Окрім того, якщо в тебе вичерпаються запаси, ми завжди можемо поділитися.

— Чудово, — Джек на мить повернув голову до приятеля і знову зосередився на рівневі плавучості свого скафандра.

Наступні кілька хвилин дослідники чули лише шерех бульбашок, що злітали під стелю. Коли вони здолали приблизно сто метрів, Костас жестом запропонував зупинитися.

— Зараз ми на сімдесят метрів нижче від рівня моря, — проголосив він. — Мій комп’ютер показує, що треба зробити п’ятихвилинну зупинку для декомпресії. Хоча ми споживали переважно гелій і кисень, та все одно встигли засвоїти чимало азоту. Він має вийти з крові.

Відчуваючи різкий біль у боці, Джек намагався не дихати надто часто. Він знесилено опустився на сходинку та витяг диск.

— Час звіритися з мапою, — сказав він.

Костас і Катя присіли поруч. Джек узяв диск так, щоб символ Атлантиди був спрямований на прохід.

— Якщо ми все правильно розшифрували, то зараз мусимо перебувати ось тут, над плечем птаха, — зауважив Костас. — Схоже, залишилося недовго: ми вже наближаємося до поверхні скелі.

— Коли