Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це не проста робота, між іншим. Це ж волосінь! Вона заплутується навіть сама, тобто навіть якщо з нею нічого не робити. А коли ти ще й гачків і грузил на неї нав’яжеш!.. От маленький, п’ятиметровий, перемет зробити — це просто подвиг якийсь. А такий довжелезний, який був в Агента! Уявляю, як він нас із Санькою зненавидів за те, що ми зробили!
Але так йому і треба! Ні крапельки не шкода. Якщо Санька правду розказав про те, що сталося тоді за їхньою задньою каліткою, що Агент душив його, то тут і балакати годі. Все ми правильно зробили. З такою тварюкою тільки так і можна. Тільки так і треба. Він інакше не розуміє.
Ба, який собі пункт спостереження влаштував на горищі! Щоби підглядати за всім, що ми тут робимо. Просто якась лінія фронту: там Ревмір у вікна зазирає, тут Агент зі своїм біноклем… А цікаво, звідки в нього бінокль? Невже купив собі? А де? Я от ні разу не бачив у продажу такої корисної штуки. Нє, ну, трапляються, звичайно, такі маленькі — театральні. Одного разу я навіть бачив в однієї дамочки в театрі такий зовсім маленький, розкладний. Дуже законна штука, між іншим: просто коробочка, ніби портсигар.
А натискаєш на кнопочку — і вона відкривається, а з неї визирають лінзи. Відразу готовий бінокль. Щоправда, в магазинах я такого ніколи не бачив. А тим більше не бачив таких справжніх, морських, як у кіно.
А! Ще яхтсмени мають, але тільки на «драконах» і, може, на «470». А на «кадетах» і на «оптимістах», звісно, біноклів нема. Та й де ж їх стільки набрати, щоб кожній хамсі восьмилітній довірити таку дорогоцінність? Потоплять же! Он вони скільки перевертаються.
Нізащо не пішов би в яхтсмени! Річ у тому, що я води боюся. Це вам, може, смішно: виріс чоловік на березі такої могутньої річки, півжиття проводить чи на березі, чи на човні, а води боїться!
Але це правда, хоч я про це нікому не казав. Уявити, що ти в човні, а він перекинувся, а ти, наприклад, ногою заплутався в оснастці… Від самої думки про це в мене на лобі виступає волога…
І тут до кімнати зайшла мама — вперше після того, як я повернувся з річки. Вона поклала руку мені на чоло і вигукнула:
— Батьку! Він геть мокрий! Це точно перекупався в морі! Ще й мікроби там! Треба Паню викликати!
— Не треба нікого викликати! — сказав я й сів у ліжку. — Це просто жарко в хаті. А мені вже легше.
Ну, і почалось. Усі мамині підозри повернулися, визрівши та зміцнівши. Тут уже я дістав по повній програмі. Наслухався про себе — повно, як креш! І про те, що я живу на всьому готовому, а батьки ночами не сплять — усе думають, як би мене прогодувати, як би дати мені освіту, щоб я став людиною. А людиною не кожен може стати! І от саме я — той, кому хоч кіл на голові теши. Що я потайний, що я нечесний — і в кого я такий вдався? І що це все батькова кров — яблуко від яблуні… І що я й малого таким самим намагаюся зробити…
Я відвернувся до стіни і думав (тепер уже зосереджено й не відволікаючись ні на що інше) про те, чим же я все це заслужив? Що не сів із ними обідати? Що вдав, ніби я хворий? То хіба ж я з того мав якусь вигоду? Це ж не до школи не піти! Вона ж не знає, де я був! Просто все це за те, що вона не знає? Так, це схоже на правду. Мама бачить, що тут щось не так, але не знає, що саме, і тому так казиться…
— Мам, — урвав її звинувачення тоненький голосок від порога. — Можна я піду з пацанами на поляну — в футбол?
Ого! Такої самовідданості від малого я не чекав. Він і раніше, бувало, рятував мене від маминих вибухів, але ж не так, щоби власним коштом! На поляну! Ніби не знає, що туди ходити не можна ніколи!
Утім, мій малий усе правильно розрахував: аби збити маму з пантелику, треба сказати щось ну зовсім недоречне, дике та неприпустиме.
— ЩО??? — зовсім тихо перепитала мама.
Цього тихого голосу малий не витримав. Він зірвався з місця і кинувся у прочинені двері. Мама до них іще й не добігла, як надворі вже трагічно захряснулася калітка.
Я мав обмаль часу, проте встиг. Не взуваючись, тихо пробіг через прихожку та через кухню (дякувати збігові, батька там уже не було), вискочив через кладовку до сараю, а там через город — до дяді Гриші. За хвилину я вже був на Садовій. З двору мене ніхто побачити не міг, тож я зупинився і замислився, куди мені подітися.
Уже геть звечоріло, вітер ущух, спека спала. Собаки замовкли, заощаджуючи сили для нічних розмов із Місяцем.
Кури вже сиділи на сідалах і мирно засинали, сподіваючись, що бодай сьогодні ніч буде спокійна й нікого з них не викрадуть з рідного курника. У дяді Гриші брязкав посуд за відчиненим вікном. Вони вже повечеряли, і тьотя Оля мила тарілки.
— Ти встиг? — спитав мій малий, наче й сам не бачив відповіді.
— Встиг, — відповів я, обертаючись до нього. — Ти де був?
— А отам, у кущах. Я ж знав, що ти сюди прийдеш. А де фотоапарат?
Оце халепа!
— Який фотоапарат? — намагався я здивуватися якомога переконливіше.
Він мовчки втупився мені в очі.
— Це ти сховав, щоби потім мене звинуватити, ніби це я винен.
— У чому?
— У тому, що не заніс до хати, а залишив на ґанку.
— А чому ти не заніс до хати?
— Бо не люблю, коли ти командуєш.
— А чому ти не любиш, коли я командую?
На це каверзне запитання він не зміг відповісти. Натомість повторив запитання:
— То де ж фотоапарат?
Я міг просто сказати: «Відчепись!» — але так було б тільки гірше. Тоді б він ніколи не відчепився. Та ще й шантажував би мене: от розкажу, мовляв, батькам! Звичайно, я б на такий шантаж не повівся, бо знаю точно: нічого й ніколи він батькам про мене не розповів би. У нього багато вад, але він не сексот. Усе одно треба було щось таке йому сказати, щоб
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.