Читати книгу - "Зламані янголи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Менеджер з «Мандрейк» розвів руками.
— Вони не знають, чому ми тут. Дані заблоковані у стеку «Мандрейк» і доступні тільки мені. Вже для того, щоби з’ясувати, чому я взагалі сюди приїхав, їм доведеться скористатися всіма своїми привілеями.
— Якщо вони прагнуть розправитися з тобою тут…
Він кивнув.
— Так.
Я зрозумів, з яких ще причин йому не варто гинути тут від кулі. По-новому оцінив наше протистояння. Генд не помилився — він усе розрахував.
— То як добре захищене твоє дистанційне сховище?
— Від загроз з-за меж «Мандрейк»? Для них воно практично неприступне. Зсередини? — він поглянув на свої руки. — Не знаю. Ми виїхали поспіхом. Коди безпеки відносно старі. Якщо часу буде вдосталь…
Він знизав плечима.
— Завжди проблема в часі, еге ж?
— Ми завжди можемо відступити, — зауважив я. — Скористатися вхідним кодом Каррери для виходу.
Генд напружено всміхнувся.
— А чому, на твою думку, Каррера дав нам цей код? Експериментальна нанотехніка заборонена протоколами Картелю. Застосувати її мої вороги змогли б, лише маючи певний вплив на рівні Військової Ради. А це — доступ до авторизаційних кодів для Клину та всіх інших, хто воює на боці Картелю. Забудь про Карреру. Каррера у них у кишені. Навіть якщо тоді, коли Каррера його надав, це було не так, то тепер вхідний код — це просто мітка для снарядів, готова щомиті запрацювати, — знову напружена усмішка. — А Клин, як я розумію, зазвичай влучає у свої цілі.
— Так, — кивнув я. — Зазвичай так.
— Отже, — Генд підвівся й підійшов до вікна навпроти свого ліжка. — Тепер ти все знаєш. Задоволений?
Я все обдумав.
— Живими нас звідси виведе лиш одне…
— Саме так, — він не відвернувся від вікна. — Передача з інформацією про нашу знахідку та серійним номером заявного буя, який позначатиме її як власність «Мандрейк». Лише це поверне мене у гру на досить високому рівні, щоб обійти цих невірних.
Я посидів там ще трохи, але він, вочевидь, уже закінчив, тому я підвівся, щоб піти. Він так на мене й не глянув. Подивившись на його обличчя, я відчув несподіваний напад співчуття. Я знав, як воно — помилитися в розрахунках. Біля виходу я зупинився.
— Що таке? — спитав він.
— Можливо, тобі варто помолитися, — сказав я йому. — Може, від цього стане краще.
Розділ двадцять третій
Вардані аж посіріла від роботи.
Вона атакувала байдужу складчасту густину брами з майже скаженою зосередженістю. Вона по кілька годин сиділа, малюючи гліфи та вираховуючи їхні можливі взаємозв’язки. Вона завантажувала швидкісним методом послідовності техногліфів на тьмяно-сірі чипи даних миттєвого доступу, працюючи на платформі, як джазова піаністка під тетраметом. Вона пропускала їх крізь зібране довкола брами синтезаторне обладнання і стежила, міцно обхопивши себе руками, як пульти керування невдоволено іскряться голограмами через нав’язувані нею чужі протоколи. Вона оглянула панелі з гліфами на брамі за допомогою сорока семи окремих моніторів, шукаючи відголосків якоїсь реакції, здатних допомогти їй з наступною послідовністю. Коли гліфи відповідали їй безживною розрізненістю, вона зціплювала зуби, а тоді збирала свої нотатки та знову тупала до булькобуду на пляжі, щоб ще раз почати спочатку.
Коли вона перебувала там, я старався не плутатися в неї під ногами і стежив за її згорбленою постаттю крізь вхід до буду, зайнявши зручне місце на вантажному люці «Наґіні». Наблизивши картинку за допомогою близькофокусної нейрохімії, я бачив, як вона з напруженим обличчям дивиться на планшет або платформу чипозавантажувача. Коли вона йшла в печеру, я стояв серед розкиданих по підлозі булькобуду ескізів техногліфів і дивився на її зображення на стіні з моніторами.
Вона збирала волосся у строгий хвіст, але окремі пасма вибивались і стирчали в неї на лобі. Одне зазвичай падало збоку їй на обличчя, викликаючи в мене якесь незрозуміле почуття.
Я стежив за її роботою й за тим, що робота коїть з нею.
Сунь і Гансен по черзі стежили за своєю панеллю дистанційної варти.
Суджіяді стежив за входом до печери, працювала там Вардані чи ні.
Решта членів команди дивилася наполовину зашифровані супутникові передачі. Коли була змога, вони дивилися для сміху кемпістські пропагандистські канали, а коли не було — державні програми. Поява на екрані самого Кемпа супроводжувалася насмішками й удаваними пострілами в екран, вербувальні композиції Лапіне супроводжувались оплесками та підспівуванням. Якоїсь миті цей спектр реакцій змішався в незмінну іронію, і Кемп і Лапіне почали одержувати фанатські листи одне за одного. Депре та Крукшенк наводили приціли на Лапіне щоразу, коли вона з’являлась, а Кемпові промови ідеологічного змісту вивчила вся команда, підспівуючи йому і наслідуючи всі його манери та демагогічну жестикуляцію. Як правило, все, що з’являлося на екрані, викликало вкрай необхідний сміх. Навіть Цзян час від часу ненадовго долучався до всіх кволою усмішкою.
Генд дивився на океан, який завертав на південь і на схід.
Я вряди-годи закидав голову назад, аби поглянути на розсип зоряного вогню в нічному небі, й думав, хто дивиться на нас.
За два дні дистанційна варта вперше пустила кров колонії нанобів.
Коли я вибльовував свій сніданок, почала гатити ультравібраційна батарея. Її бумкання відлунювало в кістках і животі, і легше мені від цього якось не стало.
Три окремих удари. А тоді — нічого.
Я витер рота, натиснув на кнопку зливного бачка в санітарній ніші й вийшов на пляж. Сіре аж до обрію небо затьмарювало лише невпинне тління Заубервілля. Жодного іншого диму чи блідого спалаху, що свідчив би про пошкодження машин, не було.
Крукшенк стояла на видноті з «Сонцеструмом» напоготові та вдивлялася в пагорби. Я підійшов до неї.
— Відчуваєш?
— Ага, — я сплюнув у пісок. Голова в мене досі пульсувала, чи то від блювання, чи то від ультравібраційного вогню. — По ходу, нас втягнули в бій.
Вона скоса позирнула на мене.
— В тебе все гаразд?
— Блюванув. Не дивися так зарозуміло. Ще пара днів — і сама заблюєш.
— Дякую.
Знову бумкання, що проймало до самого нутра, цього разу тривале. Від нього в мене забулькало в животі. Супутній викид, широка, без конкретного напрямку віддача від направленої вузької хвилі, яку батарея випускала донизу. Я скреготнув зубами й заплющив очі.
— Це прицільний постріл, — сказала Крукшенк. — Перші три були для відстежування. Тепер ціль захоплено.
— Добре.
Бумкання поступово стихло. Я зігнувся і спробував висякати з однієї ніздрі маленькі згустки блювотиння, що ще трималися в моїх носових каналах. Крукшенк зацікавлено за цим стежила.
— Ти не проти?
— Ой. Вибач.
Вона відвернулася.
Я хутко прочистив другу ніздрю, знову сплюнув і оглянув обрій.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зламані янголи», після закриття браузера.