Читати книгу - "Спадкоємиця Темного Володаря, Julybookss"

Отямившись, я відчула холод під собою. Земля була сирою та кам'янистою. На моїх руках висіли дивні кайдани, через які я зовсім не відчувала магії. Спробувавши оглянутись, я зрозуміла, що знаходжусь у темній кімнаті з кам'яними стінами. Швидше за все, мене тримають у печері.

Я спробувала встати, але кайдани були важкими, і відсутність магії додавала відчуття безпорадності. Озирнувшись навколо, я побачила кілька тьмяних смолоскипів, що ледве освітлювали приміщення. Тиша була гнітючою, лише іноді порушувалась звуками води, що капала десь у глибині.

Спробувавши ще раз піднятись, я відчула, як кайдани важко брязнули об камінь. Потрібно було знайти спосіб вибратися звідси, але як, якщо магія заблокована, а навколо лише кам'яні стіни?

Не знаю, скільки часу я так просиділа на холодній землі, намагаючись зібрати думки та придумати план втечі. Кожна хвилина тягнулася, як вічність. Відчуття безпорадності посилювалося відсутністю магії. Я сиділа, обхопивши руками коліна, в холодному й сирому приміщенні, коли раптом двері з гуркотом відчинилися.

Світло з коридору залило кімнату, і я інстинктивно прикрила очі рукою, щоб захиститися від різкого контрасту. На порозі стояв хтось, постать чітко вимальовувалась на фоні світла. Спершу я не могла зрозуміти, хто це, але згодом очі звикли до освітлення, і я побачила знайоме обличчя.

– Прийшла до тями? – запитав жіночий голос. – Володар тебе вже зачекався.

– Йдіть до біса! – виплюнула я Аделаїді Кейн - ректорці академії магії.

– Якщо думаєш, що мене хвилює твоє засудження, то ти помиляєшся, – холодно сказала жінка.

– Як ви знали, що я сама, коли викрали мене? – поцікавилась я.

– Коли Еліот облажався, я встановила маячки в студентському гуртожитку, – знизила плечима Аделаїда. – А тепер достатньо запитань, Темний не любить чекати.

Я важко піднялася на ноги, відчуваючи, як холодні кайдани на руках заважають рухатися. Невідомість ситуації змушувала серце битися швидше. Ми йшли довгими темними коридорами підземелля, освітленими лише рідкісними факелами, закріпленими на стінах. Кроки жінки відлунювали в кам'яних стінах, створюючи моторошне відчуття. Я не знала, що для мене приготував Темний, але була сповнена рішучості зруйнувати його плани.

Кожен поворот коридору здавався нескінченним, а тиша між нами важкою. Мої думки швидко перебирали можливі варіанти втечі або протидії. Я знала, що, незважаючи на відсутність магії, моя воля залишалася незламною. Раптом ми зупинилися біля масивних дверей, що вели до чергового приміщення. Аделіїда мовчки відчинила двері, і я глибоко вдихнула, готуючись до того, що чекає за ними.

– Ось ми й зустрілись, Темна, – звернувся до мене чоловік в накидці.

– Не називай мене так, – відповіла я, намагаючись розгледіти його обличчя.

– Невже, ти досі не прийняла те, ким ти є? – здивувався чоловік. – Більшість готова на все заради такої сили, яка є у тебе.

– Та більшість, яку ти вбив? – зі злістю виплюнула я.

– Це вимушена жертва, – він не виправдовувався, швидше констатував факт. – Ти не хочеш запитати, для чого ти тут?

– Як я можу очікувати правди від людини, яка не показує свого обличчя? – зауважила, що я досі не бачу хто переді мною.

– Ти права, вийшло некрасиво з мого боку, – погодився Темний та скинув капюшон.

Він виглядав… молодо, не впевнена навіть, чи був він старшим за мене. Лише шрами під правим оком додавали йому віку. Темне, ледь закручене волосся хаотично спадало на чоло, надаючи йому вигляду дикої, невпокореної істоти. Кажуть, що очі – це дзеркало душі. Зараз я зрозуміла чому. Очі Темного були холодними, байдужими, немов бездонні чорні озера, в яких не відбивається жоден промінь світла. Здавалось, що ця людина не бачила в житті нічого доброго, ніби всі радощі та надії були висмоктані з його душі.

Невже темна магія зробила його таким? Чи, можливо, він був такою людиною завжди? Його погляд був порожнім, і кожен раз, коли я зустрічала його очі, мене охоплювало відчуття крижаного холоду. Ніби самі сили темряви поселились у його свідомості, замінивши всі людські емоції на бездушність та жорстокість. Цей погляд пробирав до кісток, викликаючи трепет і страх.

Темний стояв переді мною, втілюючи всю свою загадковість і небезпеку. Його присутність була гнітючою, але водночас викликала цікавість. Що могло перетворити молоду людину на таке втілення мороку? Можливо, відповіді ховалися десь глибоко в його минулому, таємниці якого він беріг під захистом цих холодних очей.

– Мені здається, чи ти розчарована? – хмикнув чоловік, хоча очі дивились із серйозністю.

– Я очікувала дещо… – не знала як правильно висловити свої думки.

– Старшого? Потворнішого? – з розумінням протягнув Темний.

– Напевно, – знизила плечима я. – Ти не хотів би представитись? Темний – це не імʼя.

– Але максимально описує мою суть, тому цього достатньо, – не став виконувати моє прохання чоловік.

– Тоді розкажи, що тобі потрібно від мене? – наважилась запитати я. – Ти отримав магію, практично всесильний. Для чого так ризикувати, щоб отримати мене?

– Я тобі розкажу, тільки дещо почекаємо, – надто загадково відповів Темний.