Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

так, бо зуби мають слабкі й стерті майже до коренів. — Але про фільварок все одно подбати треба. Може, це й не дурна думка, той податок. Нехай хлоп платить. На роботу на панському піде як вільний робітник, аби заробити крейцера й мати чим той податок заплатити. А ціну горілки в корчмі накажемо Кольману підняти на крейцер за кухоль. Здається небагато, але гріш до грошика — і маєш до кошика. А якби хлопи спротивилися, то звалити все на жида. Жид, як відомо, здирця.

— Колькопфа? Колькопфа в такі справи вплутувати? — дивується Вікторин.

— Колькопфа, ги-ги-ги. Гаразд! — Домінік Рей сміється й теж сягає по яблука пухкенькою, майже дитячою ручкою.

— Це порядний чоловік, не годиться.

— Дай спокій, це жид, — пан Рей погордливо пирхає, бризкаючи дрібочками пережованого яблука. — Може, навіть і порядний. І що з того? Багато є порядних, побожних і тихих жидів. Такими їх виховують у тих їхніх хедерах та інших єшивах[12]. А тепер роззирнися по світі й подивися, що їм ця порядність, побожність і тихість принесла.

— Їх або ненавидять, або зневажають, — зі смутком визнають старий Богуш. — А часто і одне, і друге, перемішане предивним чином. Може, Бог їх справді покинув. Будуть ще колись жиди дуже страждати.

— Краще вони, ніж ми. — Домінік Рей знизує плечима. — Краще бити, ніж бути битим. Бо або ти тримаєш інших за морди, або вони тримають тебе. Tertium non datur, ніби так Deus vulcit. Тому нема чого попускати віжки хамові ані бідкатися над жидом. Перший скопає тебе, як норовиста шкапа, другий продасть, як Юда, бо Юда теж був жид. Якби я був Господом Ісусом, то, як Бог мені милий, не брав би собі жидів до компанії.

— Жовтень гарний як ніколи. — Пан Станіслав змінюють тему, явно втомлені Домініковим кудкудаканням.

Над маленьким огнищем булькоче чай, заварюваний на турецький штиб у двох чайничках, оздоблених мавританськими закарлючками, поставлених один над другим. Станіслав раз за разом додають до скляночки заварки з верхнього чайничка, наливаючи до половини навар густий, як рідкий бурштин, а потім розбавляють окропом з нижнього чайника. Випивають так склянку за склянкою, щедро додаючи цукру. Більше року мусили обходитися без чаю, нічого дивного, що висохли як тріска. Чайний аромат крутить у носі, глибоко, десь ззаду, там, де кінчається піднебіння. Чути виразний запах димку. Станіслав-бо завозять найкращий чай з Росії, куди той мандрував верблюжим караваном аж із далекого Китаю, набираючи по дорозі запаху диму з табірних вогнищ.

— Але ж і вид маєте з веранди, що тільки Богу дякувати. — Домініка не знеохотило те, що старий замовк. — Я б купив у вас цей вид і втулив у власні вікна, якби це далося зробити. У мене взагалі ніяких краєвидів. З одного боку хащі над Віслокою, а з другого Емаус, бридкий, брудний і повний жидів. Костел один, зверніть увагу, а синагог дві. Ледве за поріг вийдеш, уже в носі крутять часник і цибуля. Жидівки — то я ще розумію, деякі дуже вродливі; але за яким бісом потрібні нам жиди, цього зрозуміти не можу. Навіть неділю не шанують, тільки б усе їм гендлювати, на згубу душ християнських. Польські доми на пальцях полічиш, а польських крамниць взагалі нема. А у вас вже гори, повітря пахне лісом і туманом, як на якомусь курорті, жидів майже немає, але й кращого товариства бракує. Добре, що маєте бодай мене для розваги, бо інакше із сусідів лишилися б у вас одні Преки.

— Преки — добрі поляки й патріоти, — зауважують пан Станіслав.

— Може, й так, але нудні, хай Бог милує. Тадеуш — рогатий і дивак, Амелія — курва, молодий Ксаверій — немова.

— Ну-ну, погамуйся, любий Домініку, не годиться так про жодну даму казати ані хоч би думати.

— Але ж не гріх правду казати. Всі знають, що пані Амелія дає, але не кожному, а тільки героям. А що пристойна з неї жінка, то хоч би з цієї причини варто взяти участь у варшавському повстанні. Нехай тільки поквапляться з тим повстанням, бо жіноча краса — як пляшка з вином: з часом обростає зовні мохом і цвіллю.

— Домініку!

— Добре, добре. Але товариство вам би придалося. Може б, вам вибратися на води? Криниця модна зараз, весь Краків і Львів туди їздять, навіть залізничну колію останнім часом проклали. Гори там навіть гарніші, ніж тут. А осінь, певно, довга буде і тепла. Особливо Вікторина варто було б із Божою поміччю розрухати, бо щось він останнім часом так зажурився, що навіть не пізнати його. Наче його хто підмінив, Бог мені за свідка. Що, Вікторине? Вікторине?

Вікторин не слухав. Вдивлявся в журавлів, що перетинали ключем крижану гладінь неба. Летіли високо, але курликання неслося в чистому повітрі, і чути його було навіть тут.

— Вікторинові язик стерп від вашого чаю, пане Стасю.

— Я замислився. Задивився. На тих журавлів.

— Великий Боже, другий Нікодем! Ти, мій любий, справді повинен кудись звідси вирушити. Бо меланхолія зжере тебе, і ти ще й книжки почнеш читати. Або, що гірше, писати.

— До книжок варто часом заглядати, Домініку, — заперечують старший пан Богуш.

— Аби не надто часто. Це шкідливо для мислення і оцінки реальності. Навіть ксьондз добродій з костелу святої Ядвіги в Емаусі казали недавно, що книжки ведуть до гріха. Залишимо їх німцям і жидам. Це не заняття для польського пана. Я, наприклад, маю економа, одного такого чеха, що вдає німця. Як що цікавого вичитає, то зразу мені розкаже. Тому я читати не мушу, а що треба — знаю. Могли б і ви з тим вашим Лозою так зробити.

— А я Лозі не вірю, — рохкають пан Станіслав. — Мені здається, що він страшенно дивно речі описує, особливо коли з чужої мови на польську тлумачить; страшенно назви й імена перекручує, причому навмисне, бо, каже, вони йому так краще звучать. Але в одному маєш, Домініку, рацію: розрухатися варто. Бо, скажу, Вікторина я теж не пізнаю. Змінився він, хоча хто знає, чи не на краще. Сам теж радий був би розрухатись. Останнім часом почувавсь я якимось таким… сплутаним. Криниця, кажеш? Нехай буде й Криниця.

Того вечора новий Вікторин Богуш уважно приглядається до портретів старого Вікторина Богуша. Захоплюється рівненькою виправкою, напомадженими вусами, гарними руками з пальцями піаніста. Сам при цьому простується, підкручує вуса, розглядає свої руки. Він це? Не він?

Неспокійно зиркає через вікно, сполошений шелестом у заростях під вікном. Зміїне серце шалено калатає — чи це не справжній Вікторин