Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

…Уже стемніло, коли весла знову схвилювали воду біля яхти, а доктор Еванз допоміг імператриці зійти вгору забортним трапом.

— Вас не супроводжує жодна придворна дама? — спитав сер Джон. — Припускаю, що ця юна американська леді поїде з вами.

— Я б залюбки, — сказала Джозі.

— І доктор Еванз теж?

— Якщо її величність так зволить, то я буду радий. Доктор Пілґрім дбатиме про мої справи в Парижі.

— Боюся, що на борту бракуватиме місця, — ввічливо сказав капітан яхти Тібові.

— Мушу повернутися, — підтвердив той, але інші не могли не помітити ледь помітного виразу жалю на обличчях Тіба та Джозі.

— Коли ви повернетеся до Парижа? — швидко спитав її Тіб. — Сподіваюся, що побуду там кілька місяців як кореспондент газет «Ричмонд таймс-диспетч», «Данвілл ньюс» і «Лінчберг кур’єр».

— Дуже скоро, якщо ви удвох підтримуватимете мир, — пообіцяла Джозі.

Ще тоді, коли доктор Еванз із її величністю відпливав у човнику від набережної, там почала збиратися юрба впертих ґаволовів.

— Ми негайно виходимо в море, хоч я й передбачаю нелегку подорож, — сказав сер Джон.

Імператриця Євгенія, стривожена й згорьована, роздавала луїдори[191] морякам.

— І цим двом молодим американцям теж належить щось на пам’ять.

Знявши із зап’ястків два браслети, вона вручила їх Тібові та Пілґрімові.

— Ви двоє часом дивились один на одного так, ніби посварилися. Забудьте цю ворожнечу назавжди — на згадку про вашу велику допомогу мені й заради милої Джозі. Мені хочеться відчути, що я теж зробила щось добре за ті дні, упродовж яких ви були такі добрі до мене.

— Як мені здається, нашій ворожнечі настав кінець, — відповів Тіб.

Два чоловіки попливли в човні до берега. Їм махали руки з яхти, яка поступово губилася з очей у дедалі густіших сутінках, — символ того, що колишня жорстокість відступала з кожним ударом весла в дедалі туманніше й розмитіше минуле.

Прийом у дантиста

I

Бричка тяглася млявою риссю. Від світанку в ній їхали дві особи й, повернувши повз заставу на дорогу до Вашингтона, так само втомились, як їхні коні. Попри липневу спеку, рудувата миловидна дівчина зодяглась у блакитну бомбазинову сукню й з тої причини під час їзди чемно вислухала братові докори: сестри-жалібниці у вашингтонському шпиталі одягаються не так, як світські дами. Джозі була засмучена: це ж у неї перше в житті вбрання як у дорослої жінки. Дівчина походила із роду з суворими правилами, та відколи їй минуло дванадцять, у рідній місцині чимало юнаків милувалося чарівливим сяйвом її обличчя. Нині Джозі приготувалася до подорожі так, наче їхала на вечірку.

— Це ще Мериленд, брате? — злегка ткнула його пужалном сестра, й доктор Пілґрім, капітан, пожвавішав.

— Либонь, наближаємося до округу Колумбія. Хіба що ти поїхала не в тому напрямку. Зупинимось і наберемо води ось на цій фермі, що видніє попереду. Тільки, Джозі, не будь дуже вже милою з цими людьми. Здебільшого це сецеси, і якщо поводитимешся надто приязно, то вони з цього користатимуть і дертимуть носа.

Тут, мабуть, тільки Пілґріми й не знали, що ця частина штату Мериленд раптово опинилась у руках конфедератів. Щоб полегшити наступ армії Лі на Пітерсберг і наостанок відчайдушно пригрозити Капітолію, генерал Ерлі повів маршем свій корпус долиною Шенандоа. Пустивши кілька снарядів на столичне передмістя й випробувавши змогу федералів підтримувати бойовий дух, він розвернув колони стомлених солдатів на відступ до Вірджинії. Саме цю заставу щойно проминули останні генералові піхотинці, здійнявши невідчіпну куряву, і дівчину спантеличила юрма вояків, схожих на озброєних бродяг, що сунули, шкутильгаючи, повз бричку. Назустріч Джозі галопували два вершники, і щось у їхньому вигляді спонукало її трохи стривожено спитати:

— Що це за люди, брате? Сецеси?

Їй, та й узагалі кожному, хто не бував на фронті, було б важко розпізнати військовиків у цих людях… Військовиків… Тіб Дьюлані, що раніше час від часу публікував вірші в газеті «Лінчберг кур’єр», нині носив капелюха, колись білого, плаща сіро-жовтої барви, званої сіро-горіховою, сині штани, які колись належали солдату-північанину, та патронний ремінь зі штампом КША.

У двох вершників була одним-одна спільна риса — чудові нові карабіни, взяті минулого тижня як трофеї від Плезонтонових кавалеристів. У вихорі пилу ці двоє спинилися поряд брички, і Тіб привітався:

— Здоров був, янку!

— Ми хочемо набрати трохи води, — гордовито сказала Джозі вродливішому з цих двох молодиків. І раптом зауважила, що долоня капітана Пілґріма лягла на кобуру й знерухоміла: другий молодик тримав карабіна на відстані трьох футів від братового серця.

Мало не болісно капітан Пілґрім підняв руки.

— Що це — напад? — спитав він.

Джозі зіщулилася й похилилася, відчувши руку, що сягла поза її плечі. Тіб виймав револьвера з братової кобури.

— Що це? — повторив доктор Пілґрім. — Ви партизани? Ґерили?

— А ви хто? — в один голос запитали вершники. Не чекаючи відповіді, Тіб сказав: — Юна леді, поверніть он туди, на ферму. Там вам дадуть води.

Раптом зауваживши, що це красуня, ще й сміливиця, хоча й налякалася, він додав:

— Ніхто вас не скривдить. Ми маємо намір тільки затримати вас ненадовго.

— Скажіть мені, будь ласка, хто ви, — наполягав капітан Пілґрім.

— Тихо сидіть! — порадив йому Тіб. — Зараз ви в зоні розташування військ генерала Лі.

— У зоні розташування військ генерала Лі! — вигукнув Пілґрім. — Отак ви, вбивці, приспішники Мосбі, вважаєте навіть тоді, коли вибираєтесь зі сховків поміж пагорбів і перетинаєте телеграфні дроти…

Коні, що вже були зійшли з місця, різко спинилися — другий вояк схопив поводи. Чорними очима він зиркнув на північанина.

— Ще одне слово про майора Мосбі — вишурую кульбабками вашу старечу пику.

— Цей офіцер просто не знає новин, Воше, — сказав Тіб. — Не знає й того, що він полонений Армії Північної Вірджинії.

Пілґрім недовірливо глянув на них, а тим часом Вош відпустив поводи й увесь гурт мовчки рушив до ферми. Допіру тоді, коли крізь гілля та листя стало видно зо два десятки коней та зодягнених у сіре ординарців, капітан дійшов висновку, що ці відомі йому новини таки застаріли на кілька днів.

— Невже тут армія Лі? — запитав він.

— А ви цього не знали? Оце саме зараз у нас Ейб Лінкольн на кухні миє тарілки, а генерал Ґрант нагорі застеляє ліжка.

— А-а-а! — пробурчав капітан Пілґрім.

— Послухай-но, Воше, я б таки хотів сьогодні ввечері бути у Вашингтоні, коли туди в’їжджає