Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

і задовольнялася подаянням чужоземців, які приходили дивитись галерею. Біля князя були єгери, офіціанти, лакеї, які їздили в нього за коляскою, лакеї, які нікуди не їздили й просиджували цілими днями в сусідньому кафе або остерії, базікаючи про всякі дурниці. Він розпустив зразу ж усю цю наволоч, усіх єгерів і мисливців, і залишив самого тільки старика maestro di casa, зліквідував майже всю конюшню, продавши ніколи не використовуваних коней; прикликав адвокатів і розпорядився зі своїми позовами, принаймні так, що з чотирьох склав два, кинувши решту, як зовсім марні; вирішив обмежити себе у всьому і провадити життя з усією суворістю економії. Це було йому неважко зробити, тому що вже завчасно він звик обмежувати себе. Йому неважко було також відмовитися від усяких взаємин зі своїм товариством, яке, зрештою, все складалося з двох-трьох фамілій, що доживали, товариством, вихованим сяк-так відголосками французької освіти, та багача банкіра, який збирав навколо себе коло чужоземців, та неприступних кардиналів, людей нетовариських, черствих, що самотньо проводили час за карточною грою в tressete (рід дурня) з своїм камердинером або цирульником. Словом, він усамітнився зовсім, почав розглядати Рим і став у цьому відношенні подібним до іноземця, який спочатку буває вражений дрібною, неблискучою його зовнішністю, поплямованими, темними будинками, і з непорозумінням запитує, попадаючи з провулка в провулок: де ж величезний древній Рим? — і потім уже пізнає його, коли мало-помалу з тісних провулків починає висовуватись древній Рим, де темною аркою, де мармуровим карнизом, що прикрашує стіну, де порфіровою потемнілою колоною, де фронтоном серед вонючого рибного ринку, де цілим портиком перед нестаровинною церквою, і нарешті далеко, там, де закінчується зовсім живе місто, велично здіймається він серед тисячолітніх плющів, алое й відкритих рівнин, велетенським Колізеєм, тріумфальними арками, рештками неосяжних цезарських палаців, імператорськими куполами, храмами, гробницями, розкиданими по полях; і вже не бачить іноземець нинішніх тісних його вулиць і провулків, весь охоплений стародавнім світом; в пам’яті його постають колосальні образи цезарів; вигуками й оплесками стародавнього натовпу вражається слух…

Але не так, як іноземець, відданий самому Тіту Лівію[183] і Таціту[184], який біжить мимо всього, до самої тільки старовини, який бажав у пориві благородного педантизму зрити все нове місто, — ні, він вважав все однаково прекрасним: світ древній, що ворушиться з-під темного архітраву, могутнє середньовіччя, яке наклало на все сліди художників-велетнів та пишної щедрості пап, і, нарешті, приліплений до них новий вік з натовпами нового народонаселення. Йому подобалося це чудесне їх злиття в одне, ці ознаки людної столиці й пустелі разом: палац, колони, трава, дикі кущі, що біжать по стінах, трепетливий ринок серед темних, мовчазних, заслонених знизу громад, жвавий крик рибного продавця біля портика, лимонадних з легкою прикрашеною зеленню крамничкою перед Пантеоном. Йому подобалася сама непоказність вулиць темних, неприбраних, відсутність жовтих та світленьких фарб на будинках, ідилія серед міста: стадо козлів, що відпочивають на вуличній мостовій, крики дітлахів і якась невидима присутність на всьому ясної урочистої тиші, що обіймала людину. Йому подобалися ці безперервні раптовості, несподіваності, що вражають у Римі. Як мисливець, що виходить зранку на ловитву, як давній рицар, шукач пригод, він вирушав відшукувати кожного дня нові й нові чудеса і зупинявся мимоволі, коли враз серед нікчемного завулку підносився перед ним палац, який дихав суворою похмурою величчю. З темного травертину[185] були складені його тяжкі незламні стіни, вершину вінчав прекрасно набраний колосальний карниз, мармуровими брусами обтяжені були великі двері, і вікна дивилися величаво, обкладені розкішним архітектурним оздобленням; або ж як раптом несподівано разом з невеликою площею виглядав мальовничий фонтан, який обризкував самого себе і свої спотворені мохом гранітні східці; як темна брудна вулиця закінчувалася несподівано грайливою архітектурною декорацією Берніні[186], або злітаючим обеліском, або церковною й монастирською стіною, що спалахувала блиском сонця на темно-лазурному небі з чорними, як вугіль, кипарисами. І що далі вглиб відходили вулиці, то частіше росли палаци й архітектурні витвори Браманта, Борроміні[187], Сангалло[188], Деллапорта[189], Віньоли[190], Бонаротті[191] — і зрозумів він, нарешті, ясно, що тільки тут, тільки в Італії чути присутність архітектури та сувору її велич як мистецтва. Ще вища була духовна його насолода, коли він переносився у внутрішність церков і палаців, де арки, плоскі стовпи та круглі колони із усіх можливих сортів мармуру, перемішані з базальтовими, лазурними карнизами, порфіром, золотом і античними каменями, поєднувалися гармонійно підкорені обдуманій ідеї, і вище від усіх їх піднеслися безсмертні творіння пензля. Вони були високо прекрасні, ці обдумані обладнання зал, сповнені царської величі й архітектурної розкоші, що завжди вміла схилитися перед живописом у цей плодотворний вік, коли художник бував і архітектор, і живописець, і навіть скульптор разом. Могутні витвори пензля, що вже не повторюється нині, підносилися похмуро перед ним на потемнілих стінах, все ще незбагненні й недоступні для наслідування. Входячи й поринаючи більше й більше в споглядання їх, він відчував, як розвивався його смак, запорука якого вже зберігалася в душі його. І якою здалася йому тепер низькою розкіш XIX століття перед цією величною прекрасною розкішшю, дрібна, нікчемна розкіш, що годилася тільки для прикрашення магазинів і вивела на поле діяльності золотильників, меблярів, обійників, столярів та майстрових, позбавивши світ Рафаелів, Тиціанів, Мікель-Анжелів, звівши до ремесла мистецтво. Якою низькою здалася йому оця розкіш, що вражає тільки перший погляд і споглядається потім байдуже, перед цією величавою ідеєю оздобити стіни віковічним творінням пензля, перед цією прекрасною думкою власника палацу дати собі повсякчасний предмет насолоди в години відпочинку від діл і від гучних життєвих чвар, усамітнившись там, у кутку, на старовинній софі, далеко від усіх, втупивши безмовно зір і разом із зором увіходячи глибше душею в таємниці пензля, зріючи невидимо в красі душевних помислів. Підносить-бо високо мистецтво людину, надаючи благородства й краси чудової рухам душі. Якими низькими здавалися йому перед цією непохитною плодотворною розкішшю, що оточила людину предметами, які розвивають і виховують душу, нинішні дріб’язкові оздоблення, що їх ламає й викидає щорічно неспокійна мода, чудне незрозуміле породження XIX віку, перед яким безмовно схилялися мудреці, згубниця й руїнниця всього колосального, величного, святого. За таких міркувань мимоволі спадало йому на думку: чи не через те цей байдужий холод, який обіймає нинішній вік, торговий, низький розрахунок, рання притупленість почуттів, що не встигли розвинутись і виникнути. Ікони винесли з храму — і храм уже не храм: кажани і злі духи живуть у ньому.

Що більше вдивлявся