Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

він, то більше вражала його ця незвичайна плодотворність віку, і він мимоволі вигукував: коли і як устигли вони це створити! Ця пишна сторона Рима нібито зростала перед ним щоденно. Галереї і галереї, і кінця їм нема… І там, і в тій церкві зберігається яке-небудь чудо пензля. І там на ветхій стіні ще дивує готовий зникнути фреск. І там на піднесених мармурах і стовбах, набраних із стародавніх язичеських храмів, сяє немеркнучим пензлем плафон. Все це було схоже на сховані золоті рудники, покриті звичайною землею, знайомі одному лише рудокопові. Якою переповненою була в ньому кожного разу душа, коли повертався він додому; як відрізнялося це почуття, оповите спокійною урочистістю тиші, від тих тривожних вражень, якими безглуздо наповнювалась душа його в Парижі, коли він повертався додому стомлений, рідко будучи в силі підсумувати їх.

Тепер йому здавалося ще більше відповідною до цих внутрішніх скарбів Рима його неприваблива, потемніла, забруднена зовнішність, яку так лають іноземці. Йому неприємно було б вийти після всього цього на модну вулицю з блискучими магазинами, франтуватістю людей і екіпажів: це було б чимось розважаючим, святотатственим. Йому краще подобалась ця скромна тиша вулиць, цей особливий вираз римського населення, цей привид вісімнадцятого століття, що ще мелькав по вулиці то у вигляді чорного абата з трикутним капелюхом, чорними панчохами і черевиками, то у вигляді старовинної пурпурової кардинальської карети з позолоченими вісями, колесами, карнизами й гербами — все це якось відповідало поважності Рима: цей живий, непоспішаючий народ, що мальовничо і спокійно походжає по вулицях, закинувши півплащ або накинувши собі на плече куртку, без тяжкого виразу на обличчях, який так вражав його на синіх блузах і на всьому народонаселенні Парижа. Тут саме убозтво з’являлося в якомусь світлому вигляді, безжурне, далеке від терзань і сліз, безтурботно і красиво простягаючи руку; мальовничі полки ченців, що переходили вулиці в довгому білому або чорному одязі; нечистий рудий капуцин, що раптом спалахував на сонці ясно-верблюжим кольором; нарешті, це населення художників, що зібралися з усіх країн світу, залишили тут вузенькі клаптики одягу європейського і з’явилися у вільному мальовничому вбранні; їх величні поважні бороди, зняті з портретів Леонарда да Вінчі й Тиціана, такі не схожі на ті потворні, вузькі борідки, які француз переробляє і стриже собі по п’ять разів на місяць. Тут художник відчув красу довгого хвилястого волосся і дозволив йому розсипатися кучерями. Тут сам німець з кривизною ніг своїх і неохопністю стану набув значного виразу, розкидавши по плечах золотисті свої локони, драпіруючись легкими складками грецької блузи або бархатним убранням, відомим під назвою cinquecento[192], яке засвоїли собі тільки самі художники в Римі. Сліди суворого спокою і тихої праці відбивалися на їх обличчях. Самі розмови і думки, чутні на вулицях, у кафе, в остеріях, були зовсім протилежні або не схожі на ті, які вчувалися йому в містах Європи. Тут не було розмов про знижені фонди, про камерні дебати, про іспанські справи: тут чути було мову про відкриту недавно древню статую, про майстерність пензлів великих майстрів, лунали суперечки і розбіжності з приводу виставленого твору нового художника, розмови про народні свята і, нарешті, приватні розмови, в яких розкривалася людина, витиснуті з Європи нудними громадськими розмовами і політичними думками, що зігнали щирий вираз з облич.

Часто залишав він місто для того, щоб оглянути його околиці, і тоді його вражали інші чудеса. Прекрасні були ці німі пустельні римські поля, усіяні рештками стародавніх храмів, які з невимовним спокоєм розстилалися навколо, де пломеніючи суцільним золотом від злитих в одне жовтих квіточок, де сяючи розжеврілим вугіллям від пунцового листя дикого маку. Вони являли собою чотири чудесні краєвиди з чотирьох сторін: з однієї з’єднувалися вони просто з обрієм однією різкою рівною рискою, арки водопроводів здавалися стоячими в повітрі й ніби наклеєними на блискучому срібному небі. З другої — над полями сяяли гори; не вириваючись поривчасто й потворно, як у Тіролі або Швейцарії, а гармонійними пливучими лініями вигинаючись і схиляючись, осяяні чудесною ясністю повітря, вони готові були полетіти в небо; біля підошви їх неслася довга аркада водопроводів, схожа на довгий фундамент, і вершина гір здавалася повітряним продовженням чудової будови, і небо над ними було вже не срібне, але невимовного кольору весняного бузку. З третьої — ці поля закінчувалися теж горами, які вже ближче і вище підносилися, виступаючи сильніше передніми рядами і легкими уступами відходячи вдалину. В чудесну райдугу кольорів убирало їх тонке голубе повітря; і крізь це повітряно-голубе їх покривало сяяли ледве помітні будинки й вілли Фраскаті, яких де-не-де тонко і злегка торкнулося сонце і які йшли у світлу млу гаїв, що мріли вдалині. Коли ж обертався він раптом назад, тоді уявлялася йому четверта сторона краєвиду: поля закінчувалися самим Римом. Сяяли різко й яскраво стіни й лінії будинків, округлість куполів, статуї Латранського Іоанна[193] і величний купол Петра, що виростав вище і вище в міру віддалення од нього, і владно залишався нарешті один на всьому півгоризонті, коли вже зовсім сховалося все місто. Ще краще любив він оглянути всі ці поля з тераси якої-небудь із вілл Фраскаті або Альбано, в години заходження сонця. Тоді вони здавалися неоглядним морем, що сяяло і підносилося з темних перил тераси; пологості й лінії зникали в світлі, що обняло їх. Спочатку вони ще здавалися зеленуватими, і по них ще видно було там і там розкидані гробниці й арки, потім вони проступали вже світлою жовтизною в райдужних відтінках світла, ледве показуючи стародавні залишки, і, нарешті, ставали пурпуровішими й пурпуровішими, поглинаючи в себе і самий безмірний купол і зливаючись в один густий малиновий колір, і одна тільки сяюча вдалині золота смуга моря відокремлювала їх од пурпурового, так само як і вони, обрію. Ніде, ніколи йому не траплялося бачити, щоб поле перетворювалося на полум’я, подібно до неба. Довго, сповнений невимовним захопленням, стояв він перед таким краєвидом, і потім уже стояв так, просто, не захоплюючись, забувши все, коли і сонце вже ховалося, погасав швидко горизонт і ще швидше погасали вмить померклі поля, все вкривав своїм темним покривалом вечір, над руїнами вогнистими фонтанами піднімалися світляки, і незграбна крилата комаха, що неслася стоячи, як людина, і відома під ім’ям диявола, вдарялася безглуздо йому в очі. Тоді тільки він відчував, що холод південної ночі, наступивши, вже пройняв його всього, і поспішав на міські вулиці, щоб не схопити південної лихоманки.

Так протікало життя