Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

його в спогляданнях природи, мистецтв і старовини. Серед цього життя відчув він, більше ніж коли-небудь, бажання проникнути глибше в історію Італії, досі йому відому епізодами, уривками; без неї здавалося йому неповним сучасне, і він жадібно взявся за архіви, літописи й записки. Він тепер міг їх читати не так, як італієць-домосід, що входить і тілом і душею в читані події і не бачить за обличчями і подіями, що обступили його, всієї маси цілого, — він тепер міг оглядати все спокійно, як із ватиканського вікна. Перебування поза Італією, серед шуму й руху діючих народів і держав, було суворою перевіркою всіх його висновків, надало багатосторонності і всеохоплюючої властивості його окові. Читаючи, тепер він ще більше і разом з тим безпосередніше був вражений величчю і блиском минулої епохи Італії. Його дивував такий швидкий різнобічний розвиток людини на такому тісному кутку землі, такий сильний рух усіх сил. Він бачив, як тут кипіла людина, як кожне місто говорило своєю мовою, як у кожного міста були цілі томи історії; як разом виникли тут усі образи і види громадянства і правлінь: схвильовані республіки сильних нескорених характерів і повновладні деспоти серед них; ціле місто царственних купців, оплутане таємними урядовими нитками, під привидом єдиної влади дожа; прикликані чужоземці серед тубільців; сильні натиски і відсічі у надрах незначного містечка; майже казковий блиск герцогів і монархів малюсіньких земель; меценати, покровителі і гонителі; цілий ряд великих людей, що зіткнулися в один і той самий час; ліра, циркуль, меч і палітра; храми, споруджувані серед битв і заворушень; ворожнеча, кривава помста, великодушні риси і безліч романтичних подій приватного життя серед політичного суспільного вихору і чудовий зв’язок між ними: таке дивне розкриття всіх сторін життя політичного і приватного, таке пробудження в надто тісному обсязі всіх елементів людини, що відбувалися в інших містах тільки частинами і на більших просторах! І все це зникло і минуло раптом, все застигло, як погасла лава, і викинуте навіть із пам’яті Європою, як старий непотрібний мотлох. Ніде, навіть у журналах, не виявляє бідна Італія свого розвінчаного чола, позбавлена значення політичного, а з ним і впливу на світ.

«І невже, — думав він, — не воскресне ніколи її слава? Невже нема засобів повернути минулий блиск її?» І пригадав він той час, коли ще в університеті, в Луцці, марив він про відновлення її минулої слави, бо це було улюбленою думкою молоді, що за склянками добродушно і простосердо мріяла про те, і побачив він тепер, яка короткозора була молодь і які короткозорі бувають політики, що докоряють народові за безтурботність і лінощі. Відчув він тепер, збентежившись, великий перст, що перед ним падає в прах німіюча людина, — великий перст, що накреслює з неба всесвітні події. Він викликав із середовища її ж гнаного її громадянина, бідного генуезця, який один убив свою вітчизну, вказавши світові невідому землю й інші широкі шляхи. Розсунувся всесвітній горизонт, величезним розмахом закипіли рухи Європи, понеслися навколо світу кораблі, зрушивши могутні північні сили. Залишилося пустим Середземне море; як обміліле річкове русло, обміліла обійдена Італія. Стоїть Венеція, відбивши в Адріатичних хвилях свої погаслі палаци, і жаль розриває серце іноземця, коли пониклий гондольєр везе його під пустельними стінами і зруйнованими поручнями безмовних мармурових балконів. Оніміла Феррара, лякаючи дикою похмурістю свого герцогського палацу. Здаються одинокими на всьому просторі Італії її похилі вежі й архітектурні дива, опинившись серед байдужого до них покоління. Дзвінко котиться луна по вулицях, що колись шуміли, і бідний ветурин під’їжджає до брудної остерії, що поселилася в прекрасному палаці. В злиденному вретищі опинилася Італія, і запиленим лахміттям висять на ній шматки її померклого царственного вбрання.

У пориві душевного жалю готовий він був навіть лити сльози. Але втішна, велична думка приходила сама до нього в душу, і відчував він іншим вищим чуттям, що не вмерла Італія, що чується її непереборне вічне панування над усім світом, що вічно віє над нею її великий геній, який уже з самого початку зав’язав у грудях її долю Європи, вніс хрест в європейські темні ліси, захопив громадянським багром на далекому краю їх дикообразну людину, закипів тут вперше всесвітньою торгівлею, хитрою політикою і складністю громадянських пружин, піднісся потім усім блиском розуму, увінчавши чоло своє святим вінцем поезії і, коли вже політичний вплив Італії став зникати, розпростершись над усім світом урочистими дивами — мистецтвами, що подарували людині незнані насолоди і божественні почуття, які досі не піднімалися з лона душі її. Коли ж і вік мистецтва сховався і до нього збайдужіли заглиблені в розрахунки люди, він віє і розноситься над світом у завиваючих зойках музики, і на берегах Сени, Неви, Темзи, Москви, Середземного, Чорного моря, в стінах Алжира і на віддалених, ще недавно диких, островах гримлять захоплені оплески дзвінким співакам. Нарешті, самою ветхістю і руйнуванням своїм він грізно панує тепер у світі: ці величаві архітектурні чудеса залишились, як привиди, щоб докорити Європі за її китайську дріб’язкову розкіш, за іграшкове роздрібнення думки. І саме це чудне зібрання віджилих світів, і принадність з’єднання їх з вічно-квітучою природою — все існує для того, щоб будити світ, щоб жителю півночі, як крізь сон, уявлявся іноді цей південь, щоб мрія про нього виривала його із середовища холодного життя, відданого заняттям, які очерствляють душу, — виривала б його звідти, блиснувши йому несподівано перспективою, що несе в далечінь, колізейською ніччю при місяці, прекрасно вмираючою Венецією, невидимим небесним блиском і теплими поцілунками чудесного повітря, — щоб хоч раз у житті був він прекрасною людиною…

В таку урочисту хвилину він мирився з руйнуванням своєї вітчизни, і вбачалися тоді йому в усьому зародки вічного життя, завжди кращого майбутнього, яке вічно готує світові його вічний творець. У такі хвилини він навіть дуже часто задумувався над теперішнім значенням римського народу. Він бачив у ньому матеріал ще непочатий. Ще ні разу не грав він ролі в блискучу епоху Італії. Відзначали на сторінках історії імена свої папи та аристократичні доми, але народ залишався непомітним. Його не зачіпав хід вируючих у ньому і поза ним інтересів. Його не торкнулась освіта і не підкинула вихором сховані в ньому сили. В його природі містилося щось по-дитячому благородне. Ця гордість римським ім’ям, внаслідок якої частина міста, вважаючи себе нащадками стародавніх квіритів, ніколи не вступала в шлюб з іншими. Ці риси характеру, змішаного з добродушності й пристрастей, показують світлу його натуру: ніколи римлянин