Читати книгу - "Характерник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Козак з цікавістю дивився на його мозолясту, тверду, як підошва, долоню.
— Довго жить будеш, — сказав Максим Щербак.
— Пачьом знаш?
— Ось, бачиш? — Він показав на борозенку життя, майже стерту на долоні руків’ям батога й сокирищем. Але внизу долоні вона вихоплювалася майже до кисті й закінчувалася розгалуженим колоском.
— І что? — спитав Казатул.
— Колос! Житимеш довго й щасливо. І жде тебе слава велика.
— Спасіба, казак! Токмо жість наша — ето ігра в зєрнь[86]. Нікто нє вєдаєт, что она завтра тєбє подкінєт.
— Я відаю. Знаю, що кажу.
— Ти нікак знахарь, мілок? — посміхнувся Казатул і подумав, що таких відьмаків переважно спалюють на вогні — під його сокиру вони не потрапляють. — А чєм посуліш?
Запорожець його не зрозумів.
— Чєм поручішся, что жізнь мнє такая отмєряна?
— Чим? — Максим Щербак чудно всміхнувся. — Головою.
Бідна моя головонька,
Що чужая сторононька…
Кальниболотці завели нову пісню.
— А що каже самозванець? — спитав Максим Щербак.
— Блядословіт.
— Про Сірка?
— Нє, про Сєрка ні слова плахова. С огня спрашівалі, нє падстрєкал лі кашєвой єво назваться царєвічєм. Нєт, ґріт. Всьо на Івашку Міюску сваліваєт. Завтра, чай, ісповєдуєт єво поп. Пасмотрім.
— А цар бачився з ним?
— Чаво?
— Цар, питаю, стрічався із самозванцем?
— Нє царскоє єнто дєло, с богохульнікамі встречатся.
— Погано, — сказав Максим Щербак.
— Отчєво жє?
— А що, коли він і справді царевич?
— Нє хулі, казак. Нє сєй крамолу.
— Хіба ти не бачив, що він схожий на царя?
— Даволє, — сказав Казатул. — Нє вєлєно мнє судачіть об єнтом.
Він порадив запорожцеві чимшвидше вибратися з Москви, бо з такими балачками той може позбутися голови, якою щойно ручався.
Максим Щербак підвівся, злегенька кивнув і вислизнув за чорну завіску.
Казатул кинув до рота останнє коров’яче око і ледве не вдавився. Він лиш тепер зрозумів, що стільця під козаком не було. Сидів той відьмак, а чи висів, невідомо на чому.
Виходячи з кабака, заплічний майстер намагався не дивитися на козаків, що химерними тінями хиталися в скупому світлі лоєвих свічок. Але ще й надворі його наздогнала пісня:
Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю:
«Наїжджайте, воріженьки, сам вас викликаю».
Казатул не тямив, про що співають запорозькі розбишаки, але їхні задиристі голосини діставали його до самої печінки, аж холодок пробігав усім черевом. Життя — це гра в зернь, думав він, тільки зернь ту кидає не людська рука.
Розділ ХVIII,
який оповідає про жорстоку страту лжецаревича Симеона, спритність заплічного майстра Казатула та про Сірків жаль за неспасенною душею
1
Семен Горобець, хоч і голодував під час тижневого посту, але за цей час помітно вилюднів, адже його вже не допитували, не мордували, і він трохи оклигав душею і тілом. Та коли надійшов час каяття, хлопцеві мовби щось зробилося з головою, і його сповідь геть спантеличила попа Капітона. Семен Горобець замість каятися знов почав розповідати, як він, будучи малолітком, дзизнув по макітрі боярина Іллю Милославського, за що його хотіла звести зі світу рідна матінка Мар’я Іллівна, та на допомогу прийшов добросердий стряпчий Михайло Савостьянов.
Піп Капітон хотів було зупинити єресь, але сповідальник говорив так щиро і переконливо, що не повернувся язик його перебити. Піп Капітон мов живих побачив перед собою двох жебраків — сліпого однорукого Іллю та кривого Прокла, побачив, як вони тягнуть на возику нещасного малюка, прикиданого ганчір’ям, і йому навіть здалося, що колись, дуже давно, він зустрічав цих двох старців біля Воздвиженської церкви, в якій відправляв службу. Так-так, він тоді ще здивувався, що чоловік не має очей та однієї руки, а весь час усміхається до неба, і кривий, який старцював з ним на пару, теж не скиглив, не канючив милостиню, а приймав її з гідністю заради Христа.
Дослухавши до тієї сумної пригоди, коли помер сліпий Ілля, піп Капітон навіть перехрестився за «царство небесне» і тут-таки схаменувся: чи не годі йому слухати вигадки самозванця? Але піп Капітон знав, що чоловік навіть під час сповіді може вільно чи невільно брехати, розпаливши свою хворобливу уяву, та потім настає мить, коли Бог насилає на грішника просвітлення і він таки починає каятися. Тож піп Капітон, уловивши момент, коли Семен Горобець примовк у великій печалі за сліпим Іллею, сказав, що йому треба думати про спасіння душі й говорити правду, хоч якою б гіркою вона не була.
— Правду? — Сповідальник подивився на попа зболеними очима. — Якої ж правди ви хочете, якщо цар навіть не зміг зустрітися зі мною? Бояри і тут його обкрутили, щоб ми не побачилися.
Піп Капітон робив усе, що було в його силах, він так і сяк наводив смертника на покаяльну стезю, чекав просвітлення, але нечестивець затявся і винуватив себе лише в тому, що він не зміг визволити кривого Прокла із соловецької в’язниці.
— Може, доведеться вам, отче, побувати в Соловецькому монастирі, — мовив Семен Горобець, — то зробіть так, щоб вам дозволили висповідати старого каторжника Прокла. І тоді ви дізнаєтеся правду… якою б гіркою вона не була.
— Нєпоклонная твоя головушка, хохлач, — сказав піп Капітон. — Всє ви хохлачі шібко упрямиє і сєбє на умє дажє прєд казнєю. Нє допущаю тєбя к Святим Тайнам.
— Бог вам суддя, — відповів зухвалець. — Я причащуся з чаші скорботи.
— Каковой чаші?
— Тієї, що її не минути.
Піп Капітон сказав, що каятися ніколи не пізно і щоб Семен Горобець про це пам’ятав навіть тоді, коли кат занесе сокиру над його головою.
— Передайте катові, що він стратить царевича, — холодно посміхнувся самозванець. — А за душу мою заступиться Бог.
Морозець дмухнув за комір попа Капітона. Він лиш тепер помітив, що праве вухо смертника більше за ліве.
2
Року Божого 1674-го, місяця вересня, дня сімнадцятого Красна площа не вмістила всіх охочих
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Характерник», після закриття браузера.