Читати книгу - "Ворог, або Гнів Божий"

Нудьга й вроджені злочинні схильності частини воїнів їхнього батальйону (а були серед них і злочинці, і вбивці та й просто криміналітет не вищого ґатунку) стали причиною дискредитації цілого, загального, доброго ім’я, яке в одну мить спаплюжили декілька виродків.

Трапилося це в Луганській області. Сектор «А». І все було б тихо, або не так гучно, якби примусом віджали автомобіль, або ж обікрали хату, чи то вимагали б від когось із місцевих бізнесменів свою частку за нібито охорону. Але справа їхнього батальйону стосувалася зґвалтування та жорстокого вбивства. І це було зле, бо такого вони не могли пробачати навіть своїм.

Гопку вже ніколи не забути крик шістнадцятирічної дівчини, яка упізнала своїх ґвалтівників. Двоє з них глумилися над нею, в той час як третій холоднокровно розстрілював її батька та матір, а потім видирав з роту батька золоті зуби.

Коли ж Гопко запитав їх, чому, вони посміхнулися й сказали:

– Не варто, Домовий! Ми ж друзі. А ті… куркулі і в них були долари.

Миколу Федоровича тримало четверо бійців, бо бачить Бог, якби вони цього не зробили, він увігнав би з десяток куль в ті мерзотні тіла, що за трагічною помилкою природи звалися людьми.

Тим часом Риболов продовжував свою післявоєнну історію.

– Землі я так і не отримав, на роботі не поновили. На моє місце взяли іншу людину, а мені показали на двері. Я йшов вулицею і розумів, що в мене троє дітей, дружина і хвора матір, лікування якої потребує чималих коштів. Повір мені, Федоровичу, я намагався йти чесним шляхом, але в цій країні чесність не вартує й гривні.

А далі була смерть матері, розлучення з дружиною та її намагання позбавити Риболова батьківських прав.

– Інші мільйонерами на тій війні стали, а ти навпаки – жебраком. Чи ти дурень, чи просто трутень, – сказала йому жінка, а він не стримався й надавав їй добрячих ляпасів.

– Вона написала на мене заяву. Понаїхали менти, ходили усі такі поважні й повчальні нотації мені зачитували. Я й послав їх куди далі, за що мене забрали з собою. І саме там, у камері Деснянського відділку я зустрів Опанаса, старого злодія, що й підказав мені вихід зі скрутної ситуації.

«Ти ж розвідник, хлопче. Не кидайся у крайнощі. Організуй мережу. Київ великий, усім місця вистачить. Зараз час такий: у мить можна все виграти, так само як і програти. Хаос називається», – сказав йому Опанас.

– Мені впаяли штраф і заборонили бачитися з дружиною. Та я й не хотів з нею бачитися. Але діти… – він гримнув кулаком по столу, і горілка з чарок розплескалася по скатертині.

Гопко слухав його історію і розумів, що усі вони були в одному й тому ж лайні. І кожен вибирався з нього по-своєму. А хтось так і не вибрався, скінчивши своє життя самогубством.

– Я не бачився з моїми маленькими майже чотири місяці, аж поки мережа не почала давати прибуток. Мені поталанило отримати свій квиток у життя. Ніколи не думав, що він буде саме таким. У моєму випадку доля обрала мене, бо на те її підштовхнули обставини.

Він казав про жебраків, яких організував із колишніх справжніх та псевдовоїнів АТО, про охоронну структуру, яку створив, аби виводити на чисту воду чиновників колишнього режиму, а потім тими ж самими руками захищати їх від свавілля «майданівців» за досить солідну платню. Риболов розповідав про бізнес, що організував разом з одним військкомом на повістках про мобілізацію і ловитву багатеньких призовників.

– Ти не повіриш, Федоровичу, але за тиждень ми на двох мали по 5–6 квартир. І це тобі не Троєщина чи Лісний. Все Правий берег. До речі, в одній з них ти живеш, – тут він розсміявся, а потім стих і закурив.

– Ненавиджу себе! Щиро кажу тобі, друже, бо більше нікому не можу в цьому зізнатися, – сказав він після гіркої паузи роздумів.

Гопко дивився на Риболова, і в його очах було розуміння.

– Не варто, Саша. Ти став тим, ким став. Не гіршим і не кращим. Країна в нас така, несправедливий й цікавий час крадіжок, смертей, війни, подвигів та цинізму. Нікому б не стало краще від того, якби ти закінчив так само, як деякі наші хлопці. А якщо ти про злочини, совість і розплату, не переймайся. Все згадається на Страшному Суді. Жодному з нас його не оминути. Не втекти нам від нього. Це потрібно усвідомити й прийняти, як є. Життя трапляється з нами тільки раз. По смерті будемо розбиратися та відповідати.

Так вони і жили, аж поки Бог чи то диявол не вирішив долю Риболова. В його тілі залишилися відламки, що їх не можна було видаляти, бо він би просто помер. Один з них засів у хребті, наче підступний зрадник, що продався сепаратистам. Він і не болів, і начебто не заважав, але згорів Риболов за один місяць липня і три дні серпня від саркоми, зоставивши по собі пам’ять і мережу, в якій вже не було місця Гопку.

Перед смертю Риболов зібрав свою кодлу й наказав їм подбати про бойового товариша. І ті клялися йому, а коли він помер, Микола Федорович знову опинився на вулиці. Пам’ять людська коротка, особливо якщо справа стосується чужих грошей та такої ж чужої нерухомості.

Єдине, що залишили бандити Гопку – його американський протез, якого було вкрадено пізніше, вже взимку, перед самим Новим роком, у підземному переході станції метро «Видубичі». Він саме збирався на Обухів, де можна було дістати роботу й куток в гуртожитку. На більше йому було годі й сподіватись.

Зоставшись знову неходячим, Гопко задався цілями. Риболов переломив його свідомість, показав, що треба жити, в жодному разі не опускатися, гордо нести свої заслуги, бо про них повинні знати люди. Микола Федорович вирішив йти на ризик.

«Або щось, або нічого», – казав він собі, віроломно сумніваючись у самому собі. Чи, може, він просто знав життя? Таким, як його не знають сотні, тисячі та й мільйони інших. Він був непростим чоловіком, з трагічною долею, не навчений стояти осторонь, коли в державі горе. Він був простим українцем, без пафосу й амбіцій, а з вірою й раною в одному й тому самому серці.

Гопко вирішив іти до Міністерства й вимагати