Читати книгу - "Свобода"

— Ти маєш рацію, — роздратовано сказав він. — Мені цього не треба.

— Ми добре вирішили, так?

— Мабуть, так.

— То рушай.

І він рушив.

А вона стала більше читати. Спочатку — відчайдушно намагаючись втекти від реальності, а потім — шукаючи допомоги. Коли Волтер повернувся з Саскачевана, вона вже впоралася з «Війною та миром» — усього за три дні, бо читала безперервно. Наташа пообіцяла бути з Андрієм, але злий Анатоль переконав її зрадити свою обіцянку; у відчаї Андрій їде на війну, отримує смертельне поранення у битві і встигає до смерті лише побачитись із Наташею та пробачити їй; після чого на сцені з’являється старий добрий П’єр, який дещо подорослішав і порозумнішав після того, як побував військовополоненим, і запропонував себе Наташі як втішний приз; далі в них народжуються діти. Петті здалося, що за останні три дні вона прожила ціле життя, а тепер, коли її власний П’єр повертався з пустелі з численними жахливими сонячними опіками, незважаючи на те, що виливав на себе цілі пляшки крему від засмаги максимального ступеня захисту, — вона була цілком готова знову покохати його. Вона забрала його з Дулута й коротко розпитала про вихідні з мільйонерами, що так сильно полюбляють природу і які, вочевидь, ласкаво погодилися відкрити для нього свої гаманці.

— Неймовірно, — тільки й зміг вимовити Волтер, коли вони дісталися дому і він побачив майже закінчений дах. — Він просидів тут чотири місяці, а коли роботи залишилося годин на вісім, кинув усе й поїхав.

— Мені здається, ці ліси його втомили, — припустила Петті. — Я сказала йому, що краще тоді повернутися до Нью-Йорка. Він написав тут кілька чудових пісень. Він був готовий їхати.

Волтер насупився.

— Він співав тобі своїх пісень?

— Три з них, — відповіла вона, відвертаючись від нього.

— Гарні?

— Справді гарні.

Вона пішла у бік озера, Волтер — за нею. Не дуже складно було відірватися від нього. Тільки на самому початку свого подружнього життя вони були такою парою, що завжди обіймалися та цілувалися кожного разу, як поверталися додому.

— У вас тут усе було в порядку? — запитав Волтер.

— Трохи ніяково. Я зраділа, коли він поїхав. Однієї ночі, коли він був тут, мені довелося цілий стакан хересу випити.

— Не так уже й погано. Лише один стакан.

Частиною обіцянки, яку вона дала собі, було ніколи не брехати Волтерові, навіть трошки; жодного слова, яке не можна сприйняти за правду.

— Я багато читала, — продовжувала Петті. — Мені здається, «Війна та мир» — це краща книга, яку я читала в житті.

— Я тобі заздрю, — несподівано промовив Волтер.

— Що?

— Що ти читала її вперше. У тебе була ціла купа часу на неї.

— Вона чудова. Вона ніби змінила мене.

— Ти й справді здаєшся мені дещо іншою.

— Сподіваюсь, не в поганому сенсі?

— Ні, просто іншою.

У ліжку з ним тієї ночі вона зняла піжаму і відчула полегшення, коли помітила, що хоче його більше, а не менше, після того що скоїла. І секс їй сподобався. В ньому не було нічого хибного.

— Треба нам частіше так, — сказала вона.

— Коли тільки забажаєш. У буквальному сенсі.

Того літа в них ніби другий медовий місяць трапився, а її каяття та жага сексу тільки підкріплювали це відчуття. Вона намагалася бути гарною дружиною, задовольняти свого дуже доброго чоловіка, але перелік успішності її зусиль не можна вважати повним, коли не згадати електронні повідомлення, якими вони з Річардом почали обмінюватися з самого дня його від’їзду, та її дозвіл Річарду придбати квиток на літак до Міннеаполіса і поїхати разом із нею до Безіменного озера кількома тижнями пізніше, коли Волтер поїхав у чергову подорож для дуже важливих персон до Прикордонних вод[90]. Запам’ятавши номер рейсу та час прильоту, вона одразу видалила повідомлення від Річарда з інформацією про його прибуття, як зробила це з попередніми листами.

За тиждень до того дня вона поїхала до озера сама і дозволила собі потонути в божевіллі. Напивалася кожного дня, пізно прокидалася від паніки, каяття та розгубленості, потім знову засинала до півдня, читала багато романів, нібито заспокоївшись, потім зіскакувала з місця й десь із годину тинялась навколо телефону, вирішуючи, чи не зателефонувати Річардові й заборонити йому приїжджати, а врешті-решт, відкорковувала нову пляшку, щоб забутися на декілька годин.

Але згодом запас днів до його приїзду добіг нуля. Останньої ночі вона напилась до блювоти, заснула у вітальні й отямилася ще до світанку. Аби заспокоїти тремтіння в руках і зуміти набрати номер Річарда, вона влаштувалася на холодній, усе ще не покритій кахлями підлозі.

Петті почула автовідповідач. Він орендував нову, значно меншу квартиру всього лише за кілька кварталів від старої. Вона уявляла собі цю нову квартиру, як ту стару темну кімнату, яку він колись ділив із Волтером та до якої потім в’їхала вона, тільки більшу. Вона набрала його ще раз і знову почула автовідповідач. Втретє вже відповів Річард.

— Не треба приїжджати, — попрохала вона. — Я цього не переживу.

Він промовчав, вона чула тільки його дихання.

— Вибач, — сказала вона.

— Чому б тобі не зателефонувати мені за годину чи дві. Подивимось, як ти почуватимешся вранці.

— Мене вирвало. Я тут блювала.

— Шкода.

— Будь ласка, не приїжджай. Обіцяю дати тобі спокій. Здається, я мала дійти до якоїсь межі, перш ніж зрозумію, що так більше не можна.

— Згоден, у цьому є сенс.

— Я правильно вчиняю, так?

— Мабуть. Так. Мабуть, правильно.

— Я не можу так вчинити з ним.

— Тоді гаразд, я не приїду.

— Не те щоб я не хотіла, аби ти приїхав. Просто прошу: не приїжджай.

— Зроблю так, як кажеш.

— Ні, Господи, слухай: я прошу тебе зробити те, чого я не хочу.

Можливо, в цей момент там, у Джерсі, штаті Нью-Джерсі, він закотив очі. Але вона знала, що він хоче побачитися з нею, він уже готовий був сісти в літак уранці, та єдиним засобом умовити його не приїжджати виявилося пробазікати з ним по телефону ще дві години ні про що, так і не прийнявши жодного рішення, поки вони не втомилися від самих себе та одне від одного настільки, що перспектива зустрітися здалася обом, м’яко кажучи, непривабливою.