Читати книгу - "Свобода"

Річард знову запалив цигарку, і вони посиділи трохи мовчки, на різних кінцях старенького східного килима Дорогі. Дерева шуміли, і в тому шумі було чути голос осені, яка ніколи не лишала Північної Міннесоти.

— Досить складна ситуація, — нарешті промовила Петті.

— Так.

— Складніша, ніж я раніше її уявляла.

— Так.

— Краще б, мабуть, я не ходила уві сні.

— Так.

І вона розплакалася від жалю до Волтера. За ці всі роки вони так мало ночей провели нарізно, що в неї навіть шансу не було скучити за ним і належно оцінити його так, як вона скучила за ним та цінувала його зараз. То був початок страшенного збентеження в її серці — насправді авторка й досі від нього страждає. Але вже тоді, на Безіменному озері, вона дуже чітко бачила цю проблему, незважаючи на оточуюче погодне затьмарення. Вона закохалася в єдину людину в світі, яка так само, як і вона, турбувалася за Волтера і хотіла його захистити; хтось інший міг би спробувати й увести її у Волтера.

І навіть ще гіршим, певною мірою, було відчуття відповідальності перед Річардом, розуміння того, що в його житті, схоже, немає більше людини, схожої на Волтера, і що його вірність Волтеру, з його власної точки зору, — одна з небагатьох речей, окрім пристрасті до музики, що примушували його залишатися людиною. І все це вона поставила на карту — лише через власні примари та егоїзм. Вона скористалася людиною, яка в той момент розгубилася і була вразлива, хоча й ніколи не відрізнялася розбірливістю в особистому житті. І тому Петті плакала ще й за Річардом, але більше — за Волтером і за власного нещасливою, злочинною особистістю.

— Плакати — це добре, — зазначив Річард, — хоча сам я цього ніколи не робив.

— Це як бездонна яма, до якої раз потрапивши, зупинитися вже неможливо, — схлипувала Петті. Вона раптом змерзла в одному купальнику, їй стало зле. Вона підвелася, обійняла Річарда за гарячі широкі плечі, вони удвох лягли на східний килимок, і так пройшов весь той сірий день.

Тричі вони були разом. Один, два, три. Спершу — уві сні, вдруге — жорстко, а потім ще раз, уже на повну. Тричі — до жалюгідного мало. Авторка зараз, у свої «за сорок», перелічувала знову й знову, але число це так і не збільшилося.

Розповідати Вже лишилося не так багато, лишилися тільки подальші помилки. І першою з них стала угода, яку вони уклали з Річардом, усе ще лежачи на підлозі. Вони вирішили — разом, — що він має поїхати. Вони швидко вирішили, коли вже втомилися, що йому краще поїхати просто зараз, поки вони цілком не захопилися одне одним, і що вони мають дуже ретельно обміркувати ситуацію, що склалася, а потім прийняти тверезе рішення; а коли рішення це виявиться негативним, їм буде тільки ще болючіше, якщо він зараз залишиться.

Дійшовши таких висновків, Петті сіла й здивовано помітила, що дерева та незакінчений дах мокрі. Дощ пройшов так тихо, що вона навіть його стукоту по даху не чула; таким ніжним, що навіть по ринвах не стікав. Вона надягла Річардову линялу футболку й запитала, чи може вона залишити її собі.

— Нащо вона тобі?

— Вона пахне тобою.

— Більшість людей назвали б це недоліком.

— Просто хочу мати щось, що належало тобі.

— Гаразд. Будемо сподіватися, це буде й справді єдине, що в тебе від мене залишиться.

— Мені сорок два, — нагадала вона. — Завагітніти мені коштуватиме двадцять тисяч доларів. Отже, жодних наслідків.

— Я дуже пишаюся тим, що дітей нікому не зробив. Будь ласка, не псуй мені статистику.

— А як щодо мене? — запитала вона. — Мені є про що турбуватися? Про якісь хвороби, наприклад?

— У мене всі аналізи чисті, якщо ти про це питаєш. Я завжди обережний, як параноїк.

— Б’юся об заклад, ти всім дівчатам це кажеш.

І так далі. Вони все балакали й балакали, і, користуючись загальним веселим настроєм, Петті заявила, що тепер він не може їй відмовити і просто зобов’язаний заспівати, перш ніж поїхати. Річард дістав банджо й побринчав трохи, поки вона робила сандвічі та пакувала їх у фольгу.

— Можливо, тобі краще лишитися на ніч та поїхати рано-вранці, — запропонувала вона йому.

Він посміхнувся і навіть не став відповідати.

— Серйозно, — наполягала вона. — Дощить, уже скоро зовсім стемніє.

— Жодних шансів, — відмовився він. — Вибач. Я тобі тепер не можу довіряти. Просто потрібно навчитися жити з цим.

— Ха-ха-ха, — засміялася вона. — А чому ти не співаєш? Хочу почути твій голос.

Щоб зробити їй приємно, він заспівав «Тінистий гай». За ці роки, на зло всім попереднім очікуванням, він став умілим і різнобічним співаком, а голос у нього був такий гучний, що, здавалося, від нього зараз весь дім завалиться.

— Бачу, до чого ти ведеш, — сказала вона, коли він доспівав. — Але мені від цього не легше.

Тільки дай-но співакам можливість показати себе, зупинити їх потім дуже важко. Річард налаштував гітару і заспівав три пісні в стилі кантрі, які пізніше «Горіховий сюрприз» запише для альбому «Безіменне озеро». Текст, здебільшого, являв собою просто набір складів без жодного змісту, які він потім збирався змінити та поліпшити, але Петті настільки була здивована й захоплена його співом у стилі кантрі, який вона визнавала кращим та обожнювала, що десь у середині третьої пісні почала кричати: «Стоп! Досить! Зупинись! Досить уже! Гаразд!» Але він не зупинявся, бо був повністю поглинений своєю музикою, через що вона стала почуватися такою самотньою та покинутою, що почала нервово схлипувати і, врешті-решт, узагалі вдалася до істерики; тому в нього не було іншого вибору, окрім як зупинитися, — хоча його просто розлютило те, що його так нахабно перервали! — і спробувати, хоча й надаремно, заспокоїти її.

— Ось твої сандвічі, — заявила вона, тицяючи їх йому в руки, — а ось двері. Ми домовилися, що ти поїдеш, то їдь уже. Гаразд? Просто зараз! Саме це я і маю на увазі. Зараз. Вибач, що попрохала заспівати, то знову ж була моя помилка, але давай спробуємо вчитися на наших помилках.

Він глибоко вдихнув і розпрямився, ніби збирався зробити важливе оголошення; але потім плечі в нього опустилися, а свою промову