Читати книгу - "Свобода"

class="p1">Не останнім серед складових нещастя Петті, коли вони врешті-решт скінчили розмову, було відчуття того, що вона тільки марнує кохання Річарда. Вона знала його як чоловіка, котрий вищою мірою дратувався через усе це жіноче лайно, а те, що він витратив на неї цілих дві години, що було на 199 хвилин більше, ніж він від природи був здатен стерпіти, сповнило її вдячністю та соромом через таке марнотратство. Марнотратство його кохання.

І це привело її до того — хоча це й так уже було зрозуміло, — що вона знову підняла слухавку і зателефонувала йому за двадцять хвилин та виклала дещо коротшу, але навіть ще жалюгіднішу версію першої їхньої розмови. Петті ніби провела репетицію того, що потім, у більш розгорнутому варіанті, влаштовувала Волтера у Вашингтоні: чим більше вона намагалася виснажити його терпіння, тим більше терпіння він виявляв, а чим терплячіше він поводився, тим складніше для неї ставало покинути його. На щастя, терпець Річарда до неї, на відміну від Волтерового, аж ніяк не прямував до нескінченності. Врешті-решт, він просто кинув слухавку і більше не відповідав, коли вона зателефонувала йому ще раз, за годину, просто в ту саму мить, як вона вирахувала, коли він мав би вирушити до аеропорту «Ньюарк», щоб вилетіти до неї.

Незважаючи на те, що Петті не спала всю ніч і що виблювала ту невеличку кількість їжі, яку вона спожила напередодні, вона раптом відчула себе свіжою, чистою та енергійною. Прибрала все в домі, прочитала половину роману Джозефа Конрада[91], який їй порадив Волтер, а от вина більше купувати не стала. Коли Волтер повернувся зі своєї подорожі, вона приготувала чудову вечерю, обійняла його за шию — винятковий випадок! — і справді збентежила його несподіваною силою свого кохання.

Наступним її кроком мав би стати пошук роботи, чи повернення до школи, чи волонтерська праця. Але щось завжди заважало. Джоуї міг схаменутися і повернутися додому перед останнім роком навчання. Були ще сад і дім, які зазнали занепаду, поки вона роками пила в депресії. Вона була вільна поїхати до свого улюбленого Безіменного озера на скільки та коли завгодно. Існувала й більш загальна свобода дій, яка — вона знала це — вбивала її, але їй ніде було сховатися від неї. Потім був День батьків у коледжі Джесіки у Філадельфії, на який Волтер поїхати не зміг, але дуже зрадів, коли цим заходом зацікавилася Петті, бо давно вже турбувався, що вони з Джесікою не дуже близькі. А потім були тижні очікування того Дня батьків, тижні їхнього листування з Річардом, тижні мрій про номер у філадельфійському готелі, де вони збиралися провести один день та одну ніч, сховавшись від усього світу. А потім почалися місяці серйозної депресії після Дня батьків.

Вона вилетіла до Філадельфії у вівторок, щоб провести, як вона заздалегідь повідомила Волтеру, цілий день виключно самій і подивитися місто. Взявши таксі до центру міста, вона раптом відчула укол жалю через те, що не гуляє вулицями, як незалежна доросла жінка, не будує незалежне життя, не блукає містом, як то належить розумній та цікавій туристці, а втрачає глузд у пошуках кохання.

Це може здатися неймовірним, але вона не зупинялася в готелі сама ще з часів тієї ночі в номері 21, тому була дуже вражена плюшевими меблями у номері готелю «Софітель». Вона ретельно роздивилася всі принади в кімнаті, поки чекала на Річарда, а потім настала призначена година, проте ніхто не прийшов. Вона спробувала увімкнути телевізор, але не змогла. Вона вже перетворилася на грудку нервів, коли врешті-решт задзвонив телефон.

— У мене тут дещо трапилося, — пояснив Річард.

— Добре. Щось трапилось, гаразд, — вона наблизилася до вікна й оглянула філадельфійський краєвид. — А що саме? Чиясь спідниця?

— Дуже смішно, — відповів Річард.

— Дай-но мені хвилинку, — попросила вона, — то я тобі ще шаблонних епізодів із книжок згадаю. Раніше я ніколи тебе не ревнувала, отже це Ревнощі, хвилина перша.

— Та нікого тут немає.

— Нікого? Нікого немає? Господи, навіть я поводжуся значно гірше. Коли враховувати, що я трохи одружена.

— Я не кажу, що в мене нікого не було. Я сказав, що зараз нікого немає.

Вона уперлася лобом у скло.

— Вибач, — сказала вона. — Через це я просто почуваюся надто старою, надто огидною, надто дурною, надто ревнивою... Сама не знаю, що таке базікаю.

— Цього ранку мені зателефонував він, — повідомив Річард.

— Хто — він?

— Волтер. Я мав би удати, ніби мене немає вдома, але підняв слухавку. Він сказав, що прокинувся рано-вранці, щоб відвезти тебе до аеропорту, та що вже скучив за тобою. Сказав, що у вас усе добре. «Щасливіші, ніж будь-коли», — здається, саме так він і сказав.

Петті мовчала.

— Він мені розповів, що ти їдеш побачитися з Джесікою, а та потайки дуже щаслива з цього приводу, хоча й переймається трохи, що ти можеш сказати щось дивне чи засмутити її; а може, тобі її новий хлопець не сподобається. Волтер дуже, дуже щасливий, що ти робиш це для неї.

Петті метушилася біля вікна, змушуючи себе знову й знову слухати, що розповідає Річард.

— Сказав, що йому дуже соромно через те, що він наговорив про тебе тієї зими. А ще, що насправді нічого поганого на увазі не мав. Сказав, та зима була жахлива через історію з Джоуї, але зараз усе набагато краще. «Щасливіші, ніж будь-коли». Так, точно, впевнений, це його слова.

У Петті з рота вирвалися якісь стислі, болісні звуки ридання, вона аж зайшлася ними.

— Що це було? — запитав Річард.

— Нічого, вибач.

— Гаразд, у будь-якому випадку...

— У будь-якому випадку?..

— Я вирішив залишитися вдома.

— Розумію. Авжеж.

— Ну то й добре.

— Але чому б тобі все одно до мене не приїхати? Тобто я ж тут. А потім я повернуся до свого пречудового щасливого життя, а ти — до Нью-Джерсі.

— Я просто передав тобі його слова.

— Моє неймовірно, неймовірно щасливе життя.

О, який же спокусливий жаль до себе! Спокуса настільки близька до неї, перед нею неможливо встояти, але в нього вона викликала тільки відразу. Вона дуже чітко відчула той момент, коли зайшла надто далеко. Якби вона хоч трохи стримала себе, то могла б і зчарувати його, і улестити, щоб той приїхав до Філадельфії. Хто знає. Вона могла б узагалі