Читати книгу - "Свобода"

Звідки з’являється цей жаль до себе? Тим більш — такий надмірний? Майже за будь-якими стандартами в неї було розкішне життя. Вона кожного дня, цілими днями могла шукати засіб жити скромніше, отримувати більше задоволення від життя, але вся її свобода вибору робила її тільки нещаснішою. Авторка вже майже дійшла висновку, що жаліла себе через те, що була надто вільною.

Того вечора у Філадельфії стався дуже ганебний епізод: вона пішла вниз, до бару, щоб підчепити кого-небудь. Дуже швидко Петті помітила, що тутешній світ поділяється на дві групи: тих, хто вміє зручно почуватися на барному стільці на самоті, і тих, хто цього не вміє. А чоловіки там виглядали такими ідіотами, що вперше за дуже довгий час вона пригадала, як це — бути п’яною та зґвалтованою, після чого пішла назад до номера, щоб насолодитися новими нападами жалю.

Наступного ранку вона поїхала електричкою до коледжу Джесіки, маючи нагальну потребу в емоційній підтримці, — аз цього нічого хорошого вийти не могло. Незважаючи на те, що вона намагалася протягом дев’ятнадцяти років робити для Джесіки все, що не зробила для неї самої її мати: вона ніколи не пропускала її ігор, була щедра на похвалу, завжди вникала в заплутані лабіринти її суспільного життя, завжди ставала на її бік у кожній образі чи розчаруванні, брала участь у драмі її заяв на вступ до коледжу, — все одно насправді вони зовсім не були близькі. Почасти так трапилося через самодостатність Джесіки, а почасти — через надто палкі почуття Петті до Джоуї. Серце її було сповнене почуттів саме до нього, а не до Джесіки. Але до сина двері тепер було зачинено через її ж помилки, і вона приїхала до гарного філадельфійського кампусу зовсім не на День батьків. Їй просто хотілося провести трохи часу наодинці з донькою.

На жаль, Вільям, новий хлопець Джесіки, натяків не розумів. Він був добродушним парубком, мав світле волосся, як у всіх каліфорнійців, полюбляв грати у футбол — узагалі, Петті нічого проти нього не мала, але батьки його в той день не приїхали, і він просто приліпився до Джесіки й Петті. Він пішов із ними на ланч, потім — на лекцію з історії мистецтва, потім — до кімнати Джесіки у Гуртожитку, а коли Петті багатозначно запропонувала доньці пообідати десь у місті, Джесіка відповіла, що вже замовила столик на трьох тут неподалік. У ресторані Петті стоїчно вислуховувала, як Джесіка все спонукала Вільяма розповісти про благодійну організацію, яку він заснував ще у старших класах — дещо гротескно благочинну програму, за якою дівчата з Малавії отримували освіту завдяки фінансовій допомозі футбольних клубів Сан-Франциско. Петті не лишалося нічого, окрім вина. Десь на четвертому келиху вона вирішила, що Вільям має дізнатися, Що вона й сама була колись спортивною зіркою міжуніверситетського рівня. Оскільки Джесіка не потурбувалася розповісти йому, що її мати входила до складу другої кращої команди в США, вона змушена була зробити це сама; а щоб це не виглядало похвальбою, розповіла і про зворотний бік слави — про свою фанатку, що викликало спогади про наркоманство Елайзи та брехню про лейкемію, а потім — і про її травму. Розповідала вона голосно та, як їй самій здавалося, цікаво, але Вільям замість того, щоб розсміятися, нервово поглядав на Джесіку, яка похмуро сиділа, склавши руки на грудях.

— То до чого ти все це? — запитала вона, врешті-решт.

— Ні до чого, — відповіла Петті. — Просто розповіла, як я сама навчалася в коледжі. Я й гадки не мала, що вам це нецікаво.

— Мені цікаво, — ввічливо заперечив Вільям.

— А що мені цікаво, — зазначила Джесіка, — то це чому я сама про це чую вперше.

— Я ніколи не розповідала тобі про Елайзу?

— Ні. Мабуть, Джоуї розповідала.

— Впевнена, я тобі казала про неї.

— Ні, мам. Вибач. Не казала.

— У будь-якому разі зараз розповідаю, хоча, мабуть, я забалакалась.

— Мабуть, так!

Петті розуміла, що поводиться погано, але не могла втриматися. Дивлячись на ніжне ставлення Джесіки та Вільяма одне до одного, вона згадувала себе у дев’ятнадцять років, свої дуже посередні успіхи в навчанні та ненормальні стосунки з Картером та Елайзою, і в результаті почала жалкувати за своїм життям та жаліти себе. Вона впала в депресію, яка стрімко погіршилася наступного дня, коли вона повернулася до коледжу й здійснила екскурсію по його розкішній території, поснідала на газоні перед будинком тутешнього президента і сходила на колоквіум («Індивідуальність у багатозначному світі») разом із багатьма іншими батьками. Кожен із них випромінював зосередженість, на відміну від неї. Студенти ж, здавалося, розбираються геть в усьому і; безсумнівно, навіть знають, як треба сидіти на високому табуреті в барі; а всі інші батьки так пишалися своїми дітьми, були у такому захваті від дружби з ними; а весь коледж, здавалося, й сам неймовірно пишається своїм достатком та альтруїзмом своєї місії. Насправді Петті була хорошою матір’ю: вона відправила доньку у краще та легше життя, ніж мала сама; але, судячи з осудливих поглядів, які на неї кидали інші матусі, було зрозуміло, що вона схибила в іншому — і саме це інше було найважливішим. Тоді як інші матусі та доньки йшли пліч-о-пліч по вкритих тротуарною плиткою доріжках, сміючись чи демонструючи нові телефони, Джесіка йшла по траві за кілька кроків попереду Петті. Єдина роль, яку вона залишила їй того вікенду, — це захоплюватися її казковим факультетом. І Петті докладала всіх зусиль, щоб зіграти цю роль; але врешті-решт, на піку своєї депресії, вона всілася на одне з адірондакських крісел, розставлених на газоні, і попрохала Джесіку поїхати до міста й пообідати з нею без Вільяма, який, на щастя, того дня був зайнятий у грі.

Джесіка стояла на деякій відстані від матері й дивилася на неї якось стримано.

— Нам із Вільямом потрібно сьогодні вчитися, — сказала вона. — Я ж мала займатися цим і вчора, і сьогодні.

— Вибач, я заважаю тобі, — схвильовано та щиро відповіла Петті.

— Ні, все гаразд, — заперечила Джесіка, — я дійсно дуже рада тебе бачити. Я дуже хотіла,