Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

Назар довго вагався.

Він не хотів розбивати цей крихкий момент спокою, коли Софія нарешті могла видихнути, знаючи, що Олег більше не загрожує їй.

Але він не міг жити з цією думкою, не сказавши.

Він обережно відсторонився, подивився їй у вічі.

— Софіє…

— Ммм? — вона розплющила очі, все ще трохи втомлена, але тепла і рідна.

Він стиснув її руку.

— Я маю тебе дещо запитати.

Вона одразу насторожилася.

— Що сталося?

Він вдихнув, намагаючись підібрати правильні слова.

— Олег… сказав мені дещо.

Вона напружилася.

— Що саме?

— Він сказав… що ти була вагітна від нього. І що зробила аборт.

Софія різко завмерла.

Її пальці ослабли в його руці, а очі розширилися від шоку.

— Він… сказав тобі це?

— Так.

Вона мовчала кілька секунд, ніби переварюючи почуте.

Потім її обличчя різко змінилося — не злість, не страх, а якась глибока, давня біль.

— І ти мені не довіряєш?

— Софіє, я просто хочу почути правду.

Вона заплющила очі, провела рукою по обличчю.

— Боже…

Назар мовчав, чекаючи.

Нарешті вона глибоко вдихнула й прошепотіла:

— Так, це правда.

Його серце завмерло.

— Але ти не знаєш всієї історії, Назаре.

Він стиснув кулаки, намагаючись не реагувати емоційно.

— Тоді розкажи мені.

Вона подивилася на нього, і її очі блищали від сліз.

— Це був не мій вибір

Софія дивилася на Назаря, її губи тремтіли, а руки стали холодними.

— Назаре, ти повинен знати всю правду…

Він нічого не говорив, просто чекав.

— Коли я дізналася, що вагітна, — почала вона тихим, надломленим голосом, — я була шокована. Це сталося несподівано, і я не знала, як сказати Олегу.

Назар мовчки слухав, відчуваючи, як у ньому закипає тривога.

— Коли я нарешті сказала… він спочатку розлютився. Кричав, що це не входило в його плани, що я все зіпсувала…

Вона заплющила очі, ніби повертаючись у той жахливий момент.

— Але потім… потім різко змінився. Почав говорити, що, можливо, це й не так погано. Навіть записав мене до лікаря.

— І що було далі? — глухо запитав Назар.

— Лікар виписав мені вітаміни, сказав, що все добре… — вона зробила паузу, голос затремтів. — Але Олег… він підмінив їх.

Назар різко підняв голову.

— Що?!

— Він дав мені зовсім інші таблетки… Медикаментозний аборт…

У Назаря всередині щось обірвалося.

— Софіє…

— Я не знала, Назаре! — вона схлипнула. — Я просто пила їх, думаючи, що це вітаміни, а потім…

Вона закрила обличчя руками.

— Потім почалося… я навіть не розуміла, що відбувається, поки не стало пізно.

Назар відчув, як у ньому закипає не просто злість, а справжня лють.

— Він… він тебе отруїв.

Софія глянула на нього крізь сльози.

— А потім звинуватив мене. Сказав, що це я вбила нашу дитину…

Назар встав, пройшовся по кімнаті, намагаючись не вибухнути.

— Це… це не просто покидьок. Це монстр.

Софія витерла сльози, здавалася виснаженою, але полегшеною, що нарешті сказала правду.

— Ось чому я не хотіла про це говорити. Це минуле, Назаре…

Він підійшов, обережно взяв її за обличчя, змусив подивитися на нього.

— Це не минуле, Софіє. Це частина твого болю.

Вона стиснула його руки.

— Але тепер у мене є ти. І наша дитина.

Його серце стислося.

Він провів пальцями по її щоці й прошепотів:

— Я більше ніколи не дозволю, щоб хтось заподіяв тобі біль.

Софія заплющила очі, а сльози текли по її щоках.

— Я знаю, Назаре… Я знаю.

Наступного ранку Назар приїхав в офіс, але робота була останнім, про що він міг думати.

Йому треба було виговоритися.

Він зайшов у кабінет Володі й зачинив за собою двері.

— Нам треба поговорити.

Володя відразу помітив його стан.

— Що сталося?

Назар сів навпроти, стиснувши кулаки.

— Я вчора розмовляв із Софією… Вона розповіла правду про ту дитину.

Володя нахилився ближче.

— Ну?

Назар глибоко вдихнув, намагаючись тримати себе в руках.

— Олег не просто звинуватив її. Він її обдурив.

Володя звузив очі.

— Тобто?

— Коли вона завагітніла, він спочатку кричав, що не хоче цю дитину. А потім різко змінився, записав її до лікаря, виписали вітаміни…

Володя вже здогадався, до чого це йде.

— Скажи, що він не…

— Підмінив таблетки, — прошипів Назар.

Володя вилаявся, підводячись із місця.

— Тобто він навмисно зробив так, щоб у неї стався аборт?!

— Так. А потім ще й звинуватив її.

Володя провів руками по обличчю, намагаючись осмислити почуте.

— Оце тварюка…

Назар стиснув кулаки так сильно, що побіліли кісточки.

— Якби він не був у поліції, я б убив його власноруч.

Володя нервово сів, намагаючись думати раціонально.

— Слухай, брате, це ж серйозно. Це можна довести?

— Ні, це було давно. Софія не має доказів.

Володя знову вилаявся.

— Але він повинен відповісти за це.

Назар глянув йому прямо в очі.

— І він відповість.

Володя похитав головою.

— Поліція своє зробить, але особисто я бажаю йому життя, наповненого страхом.

Назар холодно усміхнувся.

— Не хвилюйся. Він ще пошкодує.

І він це зробить не з ненависті.

А заради справедливості.

Назар сидів у своєму кабінеті, але працювати не міг.

В голові крутилися тільки слова Софії.

Олег навмисно позбавив її дитини. А потім ще й звинуватив.

Він стиснув кулаки.

Володя зайшов у кабінет і кинув на стіл пляшку води.

— Пий. Бо ти зараз або вибухнеш, або комусь голову відкрутиш.

Назар мовчки взяв пляшку, але не відкрив.

— Я не можу просто сидіти.

— І що ти зробиш? Він у поліції.

— Він повинен відповісти за все.

Володя важко видихнув і сів навпроти.

— Ти правий. Але тут треба думати холодною головою.

Назар підняв на нього очі.